Читати книгу - "Книга кладовища"

— Припини, — сказала відьмочка, — а то луснеш.

Глибоко вдихнувши, Ніх зітхнув.

— Не виходить. Може, просто стукнути його каменюкою і тікати щодуху…

Але каменюк поруч не валялося, тому він взяв кольорове скляне прес-пап'є, зважив у руці, прикидаючи, чи зможе жбурнути його так, щоб убезпечити себе від Ебенезера Болґера.

— Їх там тепер двоє, — повідомила Ліза. — І якщо вийде одного здихатися, тебе впіймає другий. Вони хочуть змусити тебе показати, де ти взяв брошку, і розкопати могилу, щоб заволодіти скарбами.

Ні про іншу частину розмови, ні про візитку з чорним бордюром вона не розповіла, але похитала головою:

— Навіщо ти утнув таку дурницю? Ти ж знаєш про правила — не виходити з кладовища. Ти сам нарвався на неприємності.

Ніх почувався нікчемним і дурним.

— Я хотів дістати тобі надгробок, — тихо сказав він. — І подумав, що він коштуватиме більше грошей, ніж у мене є. Тому збирався продати брошку й купити його.

Дівчина нічого не відповіла.

— Ти сердишся?

Вона похитала головою і відповіла зі своєю гоблінською усмішкою:

— За п'ятсот років ти перший, хто робить для мене щось хороше. Чого б я сердилася? — а потім додала: — Що саме ти уявляєш, коли намагаєшся зникнути?

— Те, що мені казав пан Пенніворс. Я — пустельна вулиця. Я — прочинені двері. Я — ніщо. Очі мене не бачать, мене не помічають. Але це ніколи не спрацьовує.

— Бо ти живий, — хмикнула Ліза. — Такі штуки — для нас, мертвих, які мають докласти зусиль, щоб нас помічали, але не для вас, людей.

Вона охопила себе руками, розхитуючись назад-уперед, наче не могла вирішити, що робити. А потім сказала:

— Ти втрапив у цю халепу через мене… Підійди, Ніхто Овенс.

У маленькій кімнатці Ніх ступив крок уперед, і Ліза поклала холодну руку йому на лоба. На дотик це було, мов мокрий шовковий шалик.

— А тепер, — провадила вона, — можливо, я зможу зробити щось хороше для тебе.

І щось забурмотіла, хоча слів Ніх не міг розібрати. А потім чітко і ясно промовила:

Будь подих вітру, привид снів,

Будь ніч, будь темінь, думки спів,

Небачений, нечутий будь

Усюди, де лежить твій путь.

Хлопчика торкнулося щось велетенське, ковзнуло по ньому з голови до п'ят, і він здригнувся. Волосся йому стало дибки, а по шкірі побігли сироти. Щось змінилося.

— Що ти зробила? — спитав Ніх.

— Простягла руку допомоги, — відповіла Ліза. — Я, може, й мертва, але, зауваж, я — мертва відьма. А ми нічого не забуваємо.

— Але…

— Цить, — перебила дівчина. — Вони повертаються.

У замку заскрипів ключ, і Ніх почув, як хтось, чийого голосу він до пуття раніше не чув, сказав:

— Ну, друзяко, я впевнений, що ми чудово потоваришуємо, — і Том Гастінґс розчахнув двері. Там він і став, здивовано розглядаючись. Був то великий, кремезний чолов'яга, з лисячо-рудим волоссям і червоним носом п'янички.

— Так. Ебенезере, ти ж казав, що він тут.

— Так і є, — підтвердив ззаду Болґер.

— Тут ні слуху, ні духу його немає.

Болґер визирнув з-за спини рудого й обвів кімнату поглядом.

— Ховається, — сказав лихвар, втупившись очима прямісінько в те місце, де стояв Ніх, і голосно додав: — Нема сенсу ховатися. Я тебе бачу. Виходь.

Двійко чоловіків увійшли до комори, а Ніх нерухомо застиг між ними і згадував уроки пана Пенніворса. Хлопчик не озивався, не ворушився. Він дозволяв поглядам ковзати повз нього, не затримуючись.

— Ти пошкодуєш, що не вийшов сам, — продовжив Болґер і зачинив двері. А потім сказав Тому Гастінґсу: — Так. Ти пильнуй двері, щоб він не вискочив.

А сам пішов коморою, зазираючи за речі й незграбно нахиляючись, щоб подивитися під столом. Він пройшов повз Овенса і відчинив шафу.

— А тепер я тебе бачу! — заволав він. — Виходь!

Ліза гигикнула.

— Що це було? — спитав Том Гастінґс і заметушився.

— Я нічого не чув, — відказав Ебенезер Болґер.

Ліза знову гигикнула. А тоді витягнула губи і дмухнула, і цей свист помалу перетворився на звук далекого вітру. Лампи в коморі замиготіли й задзижчали, а потім згасли.

— Кляті запобіжники, — буркнув Ебенезер Болґер. — Ходімо, це марна трата часу.

Ключ клацнув у замку, і Ніх із Лізою лишилися в кімнаті самі.

— Він утік, — сказав Ебенезер Болґер. Тепер Ніх чув його голос навіть крізь двері.

— У тій коморі йому не було де сховатися. Ми б його знайшли.

— Чоловікові на ім'я Джек це не сподобається.

— А хто йому про це повідомить?

Запала тиша.

— Так. Том Гастінґс. Куди поділася брошка?

— Що? Ця? Ось вона. Я її просто сховав, щоб не загубилася.

— Щоб не загубилася? Собі в кишеню? Як на мене, цікавеньке місце для схову. Більше схоже на те, що ти збирався з нею змитися, змитися з моєю брошкою.

— Твоєю брошкою, Ебенезере? Твоєю? Нашою, ти хотів сказати?

— Нашою, ще б пак. Щось я не пригадую, щоб ти був тут, коли я забрав її у хлопця.

— Хлопця, якого ти не зміг втримати для чоловіка на ім'я Джек, ти хочеш сказати? Ти уявляєш, що він зробить, якщо дізнається, що хлопець був у тебе і ти його проґавив?

— Може, то інший хлопець. Хлопців навколо цілі натовпи, які шанси, що це був саме той, що потрібен? Напевне, змився через задні двері, щойно я повернувся до нього спиною.

І тоді улесливо додав:

— А чоловіком на ім'я Джек ти не переймайся, Томе Гастінґс. Я впевнений, що то був не той хлопець. То я вже старий став, вигадую всяке. І ми вже майже всю слив'янку випили, що ти скажеш про келишок доброго скотчу? У мене в коморі є пляшечка, зачекай тут.

Двері до комори прочинилися, і увійшов Ебенезер з ліхтариком, ціпком і пикою, ще кислішою, ніж до того.

— Якщо ти ще тут, — невдоволено пробурмотів лихвар, — навіть не думай тікати. Щоб ти знав, я повідомив про тебе поліцію.

Ебенезер пошарудів у шухлядці, дістав півпляшки віскі й маленький чорний слоїчок. Націдив кілька крапель зі слоїчка у пляшку, потім поклав його в кишеню і пробурмотів:

— Моя брошка, і тільки моя, — а потім гукнув: — Томе, я вже йду!

Він знову обвів комору поглядом, дивлячись крізь Овенса, і пішов, тримаючи пляшку перед собою. Двері знову замкнув.

— Ось і я, — почувся з-за дверей його голос. — Давай-но склянку, Томе. Гарно хлюпну тобі скотчу, міцного, як чорт. Кажи, як досить.

Тиша.

— Дешева бовтанка. А ти не п'єш?

— Слив'янка мені кишки скрутила. Хай трошки шлунок вгамується… — і потім: — Томе! Де моя брошка?

— Знову