Читати книгу - "Азазель"

Зуров посміхнувся ще неприємніше:

— Що ж, пане новачок, умову прийнято, але тільки попереджую: банк зірву — не тікати. — Дайте вже й мені потім метнути. То який куш?

Фандорін зам'явся, рішучість покинула його так само раптово, як і прийшла.

— Сто рублів? — несміливо запитав він.

— Жартуєте? Тут вам не трактир.

— Гаразд, триста, — і Ераст Петрович поклав на стіл усі свої гроші, включаючи й виграну раніше сотню.

— Le jeu n'en vaut pas la chandelle[20], — здвигнув плечима граф. — Та для початку згодиться.

Він витяг зі своєї колоди карту, недбало кинув на неї три сотенні папірці.

— Іду на весь.

«Лоб» праворуч, згадав Ераст Петрович і акуратно поклав праворуч даму з червоними сердечками, а ліворуч — пікову сімку.

Іполит Олександрович двома пальцями перевернув свою карту й злегка поморщився. То була бубнова дама.

— От тобі й новачок, — присвиснув хтось. — Спритно даму причесав.

Фандорін незграбно перемішав колоду.

— На весь, — насмішкувато сказав граф, кидаючи на стіл шість асигнацій. — Ех, не лізь на рожен — фортуна збереже.

Як же карта ліворуч називалася? — не міг пригадати Ераст Петрович. Оця «лоб», а друга… чорт забирай! Незручно. А що як запитає? Підглядати в шпаргалку було несолідно.

— Браво! — загомоніли глядачі. — Графе, c'est un jeu intйressant[21], вам не здається?

Ераст Петрович побачив, що виграв знову.

— Прошу не французити! Що, їй-право, за безглузда звичка встромляти в мову по половині французької фразки, — із роздратуванням озирнувся Зуров на балакуна, хоча сам безперестанку вставляв французькі звороти. — Здавайте, Фандорін, здавайте. Карта не коняка, до ранку повезе. На весь.

Праворуч — валет, це «лоб», ліворуч вісімка, це…

У Іполита Олександровича відкрилась десятка. Фандорін убив її з четвертого заходу.

Стіл уже обступили з усіх боків, і успіх Ераста Петровича було поціновано належним чином.

— Фандорін, Фандорін, — неуважно бурмотів Іполит Олександрович, барабанячи пальцями по колоді. Зрештою витяг карту, відрахував дві тисячі чотириста.

Пікова шістка лягла гад «лоб» з першого ж абцугу.

— Та що за прізвище таке! — вигукнув граф, лютіючи. — Фандорін! Із греків, чи що? Фандоракі, Фандоропуло!

— Чому з греків? — образився Ераст Петрович, у пам'яті котрого ще не стерлися знущання шалапутів-однокласників над його стародавнім прізвищем (гімназійне прізвисько Ераста Петровича було «Фундук»). — Наш рід, графе, такий же російський, як і ваш. Фандоріни ще Олексієві Михайловичу служили.

— Авжеж, — пожвавішав недавній червононосий дідок, доброзичливець Ераста Петровича. — За Катерини Великої був один Фандорін, цікаві записки лишив.

— Записки, записки, сьогодні я з риском, — похмуро заримував Зуров, склавши цілий стос із купюр. — На весь банк! Мечіть карту, чорт би вас забрав!

— Le dernier coup, messieurs![22] — пронеслося натовпом.

Всі жадібно дивилися на дві рівновеликі купи м'ятих кредиток: одна лежала перед банківником, друга перед понтером.

У цілковитій тиші Фандорін розпечатав дві свіжі колоди, думаючи все про те ж. Малинник? Лимонник?

Праворуч туз, ліворуч також туз. У Зурова король. Праворуч дама, ліворуч десятка. Праворуч валет, ліворуч дама (що все-таки старше — валет чи дама?). Праворуч сімка, ліворуч шістка.

— У потилицю мені не сопіти! — розлючено крикнув граф, од нього відсахнулись.

Праворуч вісімка, ліворуч дев'ятка. Праворуч король, ліворуч десятка. Король!

Навкруг вили й реготали. Іполит Олександрович сидів ніби остовпілий.

Сонник! — згадав Ераст Петрович і всміхнувся, зрадівши. Карта ліворуч — це сонник. Дивна така назва.

Раптом Зуров перегнувся через стіл і сталевими пальцями зсунув губи Фандоріна в рурочку.

— Зубоскалити не смійте! Зірвали куш, так майте виховання поводитися цивільно! — скаженим голосом прошипів граф, присунувшись упритул. Його налиті кров'ю очі були страшними. Наступної миті він штовхнув Фандоріна в підборіддя, відкинувся на спинку стільця і склав руки на грудях.

— Графе, це вже занадто! — вигукнув хтось із офіцерів.

— Я, здається, не тікаю, — процідив Зуров, не зводячи очей із Фандоріна. — Коли хто почувається ураженим, готовий відповідати.

Запанувала воістину могильна тиша.

У вухах у Ераста Петровича страшенно шуміло, і боявся він зараз тільки одного — не злякатись би. Втім, іще боявся, що зрадницьки здригнеться голос.

— Ви безчесний негідник. Ви просто платити не бажаєте, — сказав Фандорін, і голос усе-таки здригнувся, та це було вже все одно. — Я вас викликаю.

— На публіці геройствуєте? — скривив губи Зуров. — Подивимося, як під дулом потанцюєте. На двадцяти кроках, з бар'єрами. Стріляти хто коли захоче, але потім неодмінно ласкаво прошу на бар'єр. Не страшно?

Страшно, подумав Ераст Петрович. Ахтирцев говорив, що він із двадцяти кроків у п'ятака влучає, не те що в лоба. Або, тим паче, в живіт. Фандорін пересмикнувся. Він ніколи не тримав у руках дуельного пістолета. Одного разу Ксаверій Феофілактович водив до поліцейського тиру з «кольта» постріляти, але ж це зовсім інше. Вб'є, ні за цапову душу вб'є. І чисто спрацює, комар носа не підточить. Свідків повно. Сварка за картами, звичайна справа. Граф посидить місяць на гауптвахті й вийде, в нього впливові родичі, а в Ераста Петровича нікого. Покладуть колезького реєстратора в труну, закопають у землю, і ніхто на похорон не прийде. Може, тільки Грушин та Аграфена Кіндратівна. А Лізонька прочитає в газеті й подумає мимохідь: жаль, таким делікатним був поліцейський, і молодий зовсім. Та ні, не прочитає — їй, напевно, Емма газет не дає. А шеф, звичайно, скаже: я в нього, дурня, повірив, а він уклепався, мов нерозумне цуценя. Стрілятися надумав, дворянські мерихлюндії розводити. І ще сплюне.

— Що мовчите? — з жорстокою посмішкою запитав Зуров. — Чи перехотілося стрілятися?

А в Ераста Петровича якраз виникла рятівна ідея. Стрілятися ж доведеться не зараз, найраніше — завтра вранці. Звичайно, бігти і скаржитися шефу — паскудно й негідно. Але Іван Францович говорив, що по Зурову й інші агенти працюють. Дуже навіть можливо, що й тут, у залі, є хто-небудь із людей шефа. Виклик можна прийняти, дотриматись честі, а коли, приміром, завтра на світанку сюди нагряне поліція й заарештує графа Зурова за утримання кубла, так Фандорін у цьому не винен. Він і знати нічого не буде — Іван Францович без нього здогадається, як діяти.

Порятунок був, можна сказати, в кишені, та голос Ераста Петровича раптом набув самостійного, незалежного від волі господаря життя, почав верзти щось несусвітне і, дивна річ, більше не тремтів:

— Не перехотілося. Тільки чому ж завтра? Давайте зараз же. Ви, графе, кажуть, з ранку до вечора вправляєтеся по п'ятаках, і якраз на двадцяти кроках? (Зуров побагровів.) Давайте ми ліпше