Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

Едек зігнувся, стис руки.

— А якби він не жив? Якби виявилося, що я все-таки вбив його? Ви б тоді видали мене міліції або веліли Метекові це зробити, правда? Ви повинні були б так зробити...

Лісничий сумно всміхнувся, заперечливо похитав головою.

— Ні, я б цього не зробив.

Едекові очі розширились од непомірного подиву. Мовби не вірячи своїм вухам, він питально глянув на пана Гасинця.

— То ви приховали б убивцю? І тільки витурили б мене з дому?

— Ні те, ні друге.

Едек нічого не розумів.

Гніт у лампі покрився нагаром. Лісничий обережно зняв скло і складаним ножиком обрізав його. Світло стало ясніше, рівніше.

— То що ж би ви зробили? Ви ж повинні були б щось зробити. Не могли б так залишити це діло,— наполягав Едек, сідаючи од хвилювання на ліжку.

— Ти б сам усе розказав. То був єдиний вихід.

— Правда. Я хотів так зробити... Але часом були й інші наміри, хотілося тікати десь далі, може, за кордон. Нелегко наважитись обвинуватити самого себе, засудити на довгі роки тюрми... Я ж був майже певен, що вбив Красавчика.

Лісничий поклав руку йому на плече.

— Розумієш, я приглядався до тебе... Ти надто порядний, щоб так низько впасти, злякатися відповідальності за свій вчинок, який би він не був... Ну, коли б склалося інакше, я поговорив би з тобою, показав би тобі дорогу. Так я й Метекові сказав.

— І він теж вірив мені?

— Він весь час вірив. Через те йому й було так важко, не вмів дати собі ради, мучився, марнів. Пам’ятаєш, я тебе питав, що сталося з моїм сином?

— І ви були так певні?— тихо, ледь чутним шепотом повторив зворушений Едек.

— Певен, хлопче. За довгі роки я трохи узнав людей.

Він устав, підійшов до дверей і, відчиняючи їх навстіж, гукнув:

— Мати, давай вечерю, ми голодні.

Цієї миті застукотіли швидкі Метекові кроки — хлопець заскочив у кімнату й кріпко обняв товариша за шию.

— От бачиш, усе добре, бачиш!

— Що тут діється! Що ти з ним виробляєш, Метек?

У дверях появився Кульчик, дивився на них великими здивованими очима.

— Радіємо, що Едек нарешті одужав, — урятував становище лісничий, ставлячи на стіл пляшку вина.

— О, це я люблю!— з визнанням схвалив його вчинок патлатий Кульчик.

VII. Дівчата з-за річки

Правду казав лісничий. Тільки тепер уже настала справжня зима. Озеро замерзло. Ясний, прозорий, мов скло, лід скільки сягає око покрив води Великого Погуб’я. Хлопці вибігли стежкою на пристань і стали, вражені краєвидом, який відкрився перед ними в яскристому промінні сонця.

Обережно, але з захопленням хлопчаків-підлітків, ступали на замерзлу поверхню, підстрибували, пробуючи, чи міцний лід, посувалися далі й далі. Рум’яні, веселі поверталися до берега, ковзаючись на підошвах, як колись, у давні, найкращі роки.

— В магазин учора ковзани привезли. По сімдесят злотих!— кричав до них з берега Міхал, по-селянському розмахуючи руками, бо він таки добре змерз, поки пробився з Піша велосипедом по снігу.— Мороз десять градусів. Лід товстий. Будемо ганяти аж на річку й на Мале Погуб’я.

— У мене є ковзани. А ти, Клем, їздиш? Бо Едек уміє, це я добре пам’ятаю.

— Тільки тут буде нудно ковзатися. В Ольштині на ковзанку завжди дівчата приходять.— Кульчик трусив своєю розпатланою чуприною.

— Не бійся, і тут їх вистачить... Із села, що по той бік озера, їх багато приходить на лід.

— Далеченько. По озеру, мабуть, кілометрів чотири, га?

— Помчимо так, що й оглянутися не встигнеш. Едек, скажи Міхалові свій розмір, він купить тобі ковзани, добре?

Не гаючись, повалили його на землю, патичком виміряли довжину взуття.

— Міхал, тільки не забудь узяти пластинки на каблуки... Хлопці, давайте завтра вирушимо на окунів. Ото буде розвага.

Метек був найгаласливіший. Між ними він найбільше пустував. Відтоді, як з’ясувалася прикра справа Залєського, він невпізнанно змінився. Казав, що й навчання краще йде, мав час побалакати, витворяв усякі витівки, особливо Кульчикові, який терпів їх із стоїчною байдужістю. Що ж до Едека, то його Метек не зачіпав, бо ж той після хвороби все ще мусив берегтися.

— Ну, повертаймо додому, там на Едека, певно, чекає якась нова дівчина. Має чоловік щастя...— ляпнув його по спині, аж луна пішла.

— І що ті баби в ньому бачать?— цілком серйозно задумався Клем, окидаючи поглядом Залєського.

— Дайте мені спокій. Чорт з ними, я з жодною більше не говоритиму.

— А вона зовсім непогана, зовсім...

— Про кого ти кажеш?

— О, дивіться, все-таки зацікавився. А як би ти хотів? Може, Віка, може, та мазурка. Вона так дивилася вчора на тебе — я подумав, що от-от почне молитися, як перед іконою.

— Ох ти! Ну, завтра сідаю на трактор і полюватиму по дорозі на дівчат, що їхатимуть велосипедами, бо інакше діла не буде.

— Так ти ж, Клем, трактора й водити не вмієш.

— Тим легше буде влетіти в канаву.

Едек сміявся разом з ними, але в той же час почував себе трохи ніяково. Особливо від тих учорашніх відвідин. Ще б пак! Урочисто прийшла з батьком і матір’ю, аби подякувати за порятунок і попросити пробачення, що з її "вини сталося таке нещастя з трактором. Десь половини з того, що вони казали, Едек не зрозумів, бо старі розмовляли своєю мазурською говіркою, од якої він, не буваючи з мазурами, вже одвик, а до того ж хлопець так збентежився, що й дівчини не розумів, хоча вона говорила цілком правильно. Та ще коли йому подарували оте домоткане покривало і великого, відгодованого індика в корзині. Не хотів брати ніякого подарунка, але лісничиха шепнула, що цим він завдав би прикрості тим милим людям з Карвиці. Тоді він геть отетерів. Інша річ, що дівчина була справді гарна, струнка, Едек бачив, як витріщився на неї Кульчик, а той, що не кажи, трохи розуміється на цьому...

А взагалі, чорт його знає, чого їм усім заманулося роздувати цю, зрештою, звичайну історію. Навіть старий Мацура — і розумний же чоловік, а теж прийшов поздоровляти і дивився на нього, як кіт на шкварку. Чутка про ту подію нібито широко розійшлася по навколишніх селах, викликавши серед мазурів особливу повагу до нього... Наче він вибирав — мазурка то чи який інший чорт...

Хлопці дерлися на узвишшя, де стояли