Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

РОЗДІЛ 6

ЧАСТИНА 1

Дивний, дивний, дивний – ось який був вердикт Леніни стосовно Бернарда Маркса. Такий дивний, що впродовж кількох наступних тижнів вона не раз замислювалася над тим, чи не змінити свою думку і замість вакацій у Нью-Мексико полетіти натомість на Північний полюс разом із Беніто Гувером. Біда була лише в тому, що на Північному полюсі для неї не було вже нічого нового, бо вона його відвідала минулого літа з Джорджем Едзелем, і що найгірше, там було досить паскудно. Не було чим зайнятися, а готель виявився безнадійно старомодним – без телевізора у спальнях, без органу ароматів, нічого там не було, крім застарілої синтетичної музики, та ще й на сотню гостей не більше двадцяти п’яти полів для ескалаторного сквошу. Ні, де-де, але на Північному полюсі ноги її більше не буде. А ось в Америці вона досі була тільки раз. Та й то було якесь непорозуміння! Дешевенькі вихідні в Нью-Йорку – з ким то було: з Жан-Жаком Хабібулою чи з Бокановським Джонсом? Вона вже й не пригадувала. Та й яке це, зрештою, мало значення. Її дуже приваблювала перспектива полетіти знову на Захід, та ще й на цілий тиждень. Ба більше, принаймні три дні з цього тижня вони проведуть у Дикунській резервації. Мабуть, не більше півдюжини людей з Центру побувало всередині Дикунської резервації. Бернард, що був альфа-плюсовим психологом, належав до тих небагатьох відомих їй людей, які мали право на отримання дозволу. Для Леніни це була унікальна нагода. Але, з другого боку, Бернардова химерність була також така унікальна, що Леніна починала вагатися, розмірковуючи фактично над тим, чи не ризикнути й полетіти знову на Полюс разом із тим кумедним старим Беніто. Принаймні Беніто був нормальний. Тоді як Бернард...

— Алкоголь у заміннику його крові, – пояснювала Фанні всі його дивацтва. А от Генрі, з яким одного вечора, коли вони були разом у ліжку, Леніна доволі занепокоєно обговорювала свого нового коханця, Генрі порівняв нещасного Бернарда з носорогом.

— Носорога неможливо видресирувати, – пояснив він, як завжди, коротко і влучно. – Деякі чоловіки подібні на носорогів; вони не реаґують належно на зумовлювання. Бідолахи! Бернард саме такий. На щастя для нього, він непогано справляється зі своєю роботою. Бо інакше Директор його б тут не тримав ні за які гроші. Проте, – додав він заспокійливо, – я думаю, що він цілком нешкідливий.

Цілком нешкідливий, можливо; та все ж його поведінка доволі бентежна. Ось хоча б узяти, приміром, цю його манію робити все на самоті. Тобто, якщо чесно, взагалі нічого не робити. Бо що насправді можна робити на самоті? (Крім, звісно, готування до сну: але ж не можна тільки цим і займатися весь час.) Справді, ну що можна робити? Майже нічого. Той перший день, який вони провели разом, був дуже дивний. Леніна запропонувала поплавати в заміському клубі «Токі», після чого повечеряти в «Оксфорд Юніоні». Але Бернард подумав, що там буде забагато народу. Ну, то може зіграти раунд електромагнетичного ґольфу в Святого Андрія? І знову ні: на думку Бернарда, електромагнетичний ґольф – це марнування часу.

— А для чого ж тоді той час? – здивовано запитала Леніна.

Очевидно, що для прогулянок в Озерному краї; бо саме це він їй запропонував. Зробити посадку на горі Скіддоу, а тоді кілька годин блукати в зарослях вересу.

— Вдвох із тобою, Леніно.

— Але ж, Бернарде, ми будемо вдвох цілу ніч.

Бернард почервонів і відвернувся.

— Я мав на увазі вдвох, щоб поговорити, – пробурмотів він.

— Поговорити? Але про що?

Гуляти й говорити – дуже дивний спосіб проводити час.

Врешті-решт їй ледве вдалося переконати його полетіти в Амстердам, щоб подивитися чвертьфінал жіночого чемпіонату з боротьби у важкій категорії.

— Серед юрби, – нарікав він. – Як завжди. – Цілий вечір він уперто сидів набурмосений як сич; зовсім не розмовляв з Леніними приятельками (вони їх там зустріли не один десяток у перервах між поєдинками в кафе-морозиві із самою); і попри всю свою депресію він навідріз відмовився спожити бодай напіграмульку малинового пломбіру, який вона запропонувала. – Волію бути самим собою, – буркнув він. – Пригніченим, але самим собою. А не веселим, але кимось іншим.

— Грамулька у строк рятує від морок, – зацитувала Леніна черговий скарб засвоєної під час сну мудрості.

Бернард нетерпляче відштовхнув запропоновану йому склянку.

— Не треба нервуватися, – сказала вона. – Не забувай, що грамулька соми лікує від утоми.

— Ой, та помовч заради Форда! – вигукнув він.

Леніна знизала плечима.

— Краще сому споживати, ніж сваритись і кричати, – з почуттям власної гідності зронила вона й випила сама напіврозталий пломбір.

Коли ж вони поверталися й перетинали Ла-Манш, Бернард наполіг на тому, щоб зупинити пропелер і зависнути гелікоптером на висоті якихось тридцяти метрів над водою. Погода почала псуватися; зірвався південно-західний вітер, а небо вкрилося хмарами.

— Подивися, – звелів він.

— Але ж це жахіття, – відсахнулася від вікна Леніна. Її приголомшила нічна порожнеча, чорна запінена вода, що вирувала під ними, бліде обличчя місяця, що видавалося таким змарнілим і виснаженим серед квапливих хмар. – Увімкнім радіо. Швидше! – Вона сягнула відповідної ручки на щитку управління й повернула її навмання.

— ...всередині в тебе синє небо, – заголосоли шістнадцять тремтливих фальцетів, – погода завжди...

Тоді щось гикнуло й запала тиша. Це Бернард вимкнув струм.

— Я хочу спокійно помилуватися морем, – сказав він. – А цього годі зробити під цей жахливий галас.

— Але ж це гарна музика. І я не хочу на це дивитися.

— А я хочу, – наполіг він. – Я відчуваю тоді, немовби... – Він завагався, підшуковуючи слова для самовираження, – немовби дедалі більше стаю собою, якщо ти мене розумієш. Самим собою, а не лише частиною чогось іншого. Не просто якоюсь клітинкою суспільного тіла. Невже ти цього не відчуваєш, Леніно?

Але в Леніни з очей бризнули сльози.

— Це просто жахіття, жахіття, – повторювала вона. – Як тільки ти можеш говорити про те, щоб не бути частинкою суспільного тіла? Адже кожен працює для когось іншого. Навіть епсилони...

— Ну, так, я знаю, – глузливо перекривив її Бернард. – «Навіть епсилони корисні!» І я теж. А я б до біса волів