Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

Леніна була приголомшена таким блюзнірством.

— Бернарде! – Вона запротестувала збентеженим від несподіванки голосом. – Як ти можеш?

— Як я можу? – перепитав він уже іншим, замисленим тоном. – Ні, справжня проблема полягає в іншому: чому я не можу, або радше... бо ж я, зрештою, чудово знаю, чому я не можу... що було б, якби я зміг, якби я став вільним... не був би рабом свого зумовлення.

— Але ж, Бернарде, ти кажеш такі жахливі речі.

— Невже ж ти, Леніно, не хотіла б стати вільною?

— Я не розумію, про що ти говориш. Я й так вільна. Вільна жити пречудовим життям. Тепер усі щасливі.

Він розреготався:

— Ну, так, «Тепер усі щасливі». Ми вже з п’яти рочків утовкмачуємо це дітям. Але невже б тобі не хотілося, Леніно, бути вільною і щасливою інакше, ніж усі? Скажімо, так, як це могло б статися лише з тобою, а не так, як це стається з усіма.

— Я не розумію, про що ти говориш, – повторила вона. А тоді повернулася до нього й почала благати: – Ой, Бернардику, вертаймося назад. Я вже не можу цього витримати.

— Тобі не подобається бути зі мною?

— Звичайно, подобається, Бернардику. Але не в цьому жахливому місці.

— Мені здавалося, що тут ми себе... відчуємо ближчими... коли довкола нас нічого, тільки море й місяць. Відчуємо себе ближчими, ніж у тій юрбі або навіть у моїй спальні. Невже ти цього не розумієш?

— Я вже нічого не розумію, – рішуче заперечила вона з твердим наміром зберегти в недоторканості це своє невігластво. – Нічого.

І насамперед, – мовила вона вже іншим тоном, – не розумію, чому ти не хочеш спожити грамульку соми, коли тобі стріляють у голову такі жахливі думки. Ти б тоді зовсім про них забув. І замість того, щоб мучити себе, ти відчув би радість. Справжню радість, – повторила вона й усміхнулася, попри все здивування й бентегу в її очах, немовби лестячись і припрошуючи його до хтивих розкошувань.

Він мовчки подивився на неї важким і пильним поглядом, ніяк не реаґуючи на її натяки. За якихось кілька секунд Леніна цього не витримала й відвернула очі; вона якось нервово захихотіла, намагаючись щось сказати, але так нічого й не вимовила. Мовчанка затяглася.

Нарешті Бернард порушив цю мовчанку, заговоривши неголосно і втомлено.

— Ну, то гаразд, – мовив він, – вертаймося. – Він щосили натиснув на газ, і вертоліт стрімко злетів угору в небо. На висоті понад тисячу метрів він запустив пропелер. Якусь хвилину або дві вони летіли мовчки. Тоді Бернард раптово почав реготати. Досить дивно, подумала Леніна; ну, але принаймні він сміється.

— Тобі вже краще? – наважилася вона запитати.

У відповідь він забрав одну руку з керма, пригорнув її цією рукою й почав обмацувати їй груди.

«Дякувати Фордові, – подумала вона, – він знову нормальний».

За якихось півгодини вони вже були в його кімнаті. Бернард одним махом заковтнув чотири таблетки соми, ввімкнув радіо й телевізор і почав роздягатися.

— Ну, – доволі лукаво поцікавилася в нього Леніна, коли наступного дня вони зустрілися на даху, – думаєш, учора ми гарно повеселилися?

Бернард кивнув. Вони залізли в гелікоптер. Відчули легенький поштовх, а тоді злетіли в небо.

— Всі кажуть, що я страшенно пневматична, – задумливо мовила Леніна, погладжуючи власні ноги.

— Страшенно. – Але Бернардові очі виражали не втіху, а біль.

«Як м’ясо», – подумав він.

Вона трохи збентежено глянула на нього.

— Але ж ти не думаєш, що я занадто пухленька?

Він похитав головою. «Звичайний кавалок м’яса».

— Думаєш, у мене все на місці? – Ще один кивок головою. – З усіх поглядів?

— Досконало, – мовив він уголос. А сам подумав: «Вона так про себе й думає. Не заперечує, щоб бути просто м’ясом».

Леніна тріумфально всміхнулася. Але її втіха була передчасною.

— Та все одно, – сказав він після паузи, – я волів би, щоб усе скінчилося інакше.

— Інакше? А як ще можна було кінчати?

— Я не хотів би, щоб усе закінчилося в ліжку, – пояснив він.

Леніна була спантеличена.

— Не відразу, не першого ж дня.

— Але що тоді?..

Він почав молоти якусь незбагненну й небезпечну нісенітницю. Леніна намагалася з усіх сил заблокувати свій внутрішній слух; та вряди-годи та чи інша фраза пробивалася крізь цю її звуконепроникну броню.

— ...випробувати ефект затримки моїх імпульсів, – почула вона його слова.

Вони немовби торкнулися якоїсь пружини в її мозку.

— Ніколи не відкладай на завтра ту втіху, яку можеш отримати нині, – поважно виголосила вона.

— Двісті повторів двічі на тиждень від чотирнадцяти до шістнадцяти з половиною років, – прокоментував він цю її цитату. А тоді продовжив свою божевільну маячню. – Я хочу пізнати пристрасть, – почула вона його базікання. – Я хочу відчути якусь сильну емоцію.

— Коли індивідуум щось відчуває, громада тоді рівновагу втрачає, – зацитувала Леніна.

— Ну, а чому б їй не втратити трохи рівноваги?

— Бернарде!

Але Бернарда це не зупинило.

— Дорослі інтелектуально й під час робочого дня, – вів далі він. – Але немовлята там, де йдеться про чуття й бажання.

— Наш Форд любив немовлят.

Він навіть не звернув на це уваги.

— Я оце раптом подумав нещодавно, – сказав Бернард, – що можна ж бути дорослим постійно.

— Я цього не розумію, – рішуче заперечила Леніна.

— Знаю, шо не розумієш. Саме тому ми й лягли вчора в ліжко... як немовлята... замість того щоб бути дорослими й зачекати.

— Але ж то була гарна розвага, – наполягала Леніна. – Хіба ні?

— О, чудова розвага, – відповів він таким скорботним голосом, з таким неймовірно жалюгідним виразом обличчя, що весь тріумфальний настрій Леніни миттєво випарувався. Можливо, врешті-решт, вона йому здалася занадто пухленькою.

— А я ж тобі казала, – почула Леніна від Фанні, коли поділилася з нею своїми сумнівами. – Це все через той алкоголь, який додали в його замінник.

— Та все одно, – твердила своє Леніна. – Він мені подобається. У нього такі гарні руки. А ще він так симпатично рухає своїми плечима... дуже звабливо. – Вона зітхнула. – Якби ж тільки він не був таким дивакуватим.

ЧАСТИНА 2

Затримавшись