BooksUkraine.com » Наука, Освіта » Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі 📚 - Українською

Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

148
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі" автора Віктор Еміль Франкл. Жанр книги: Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 35
Перейти на сторінку:
знову ж таки знаходимо людські якості, які за своєю природою є сумішшю добра і зла? Прірва, що відділяє добро від зла і проходить крізь усе людське існування, сягає найнижчих глибин душі й стає очевидною навіть на дні безодні, яка розверзлась у концентраційному таборі.

І ось останній розділ про психологію концентраційного табору — психологію в’язня після звільнення. Описуючи досвід звільнення, який для кожного є особистим, ми повинні повернутися до тої частини нашої розповіді, де йдеться про ранок, коли, після багатьох днів найвищої напруги, над воротами табору здійнявся білий прапор. Стан внутрішнього неспокою змінився цілковитою розслабленістю. Але ми не шаленіли від радості, як можна припустити. Що ж трапилося?

Ми, в’язні, утомлено сунули до виходу з табору. Зніяковіло озирнулися й запитально подивилися один на одного. Потім ризикнули зробити кілька кроків за межі табору. Цього разу ніхто не викрикував наказів, не було жодної потреби квапливо ухилятися від ударів і поштовхів. Ой, ні! Охоронці пропонували нам сигарети! Спочатку ми заледве упізнали їх; вони поспіхом переодягнулися в цивільний одяг. Ми повільно крокували дорогою, що вела з табору. Невдовзі наші ноги заболіли і почали підгинатися. Але ми шкутильгали далі; хотіли вперше побачити околиці табору очима вільної людини. «Свобода!» — повторювали ми собі, і все ж не могли її осягнути. Ми так часто повторювали це слово протягом усіх років, так мріяли про неї, що слово втратило сенс. Її реальність не могла пробитися до нашої свідомості; ми не могли уявити, що ця свобода стала нашою.

Ми прийшли на луки, повні квітів. Дивилися й усвідомлювали, що це квіти, але нічого не відчували. Перший проблиск радості спалахнув, коли ми побачили півня з кольоровим хвостом. Але це була лише іскра: ми поки що не належали цьому світові.

Увечері, зустрівшись ізнов у нашому бараку, ми тихо запитували один одного: «Скажи мені, чи ти радів сьогодні?»

А інший відповідав, ніяковіючи, бо не знав, що всі ми почувалися однаково: «Чесно кажучи, ні!» Ми буквально втратили здатність радіти і мали навчитися цьому знов.

Те, що відбувається зі звільненими в’язнями, мовою психології називають «деперсоналізацією». Усе видавалося нереальним, неправдоподібним, наче уві сні. Ми не могли повірити, що це відбувається насправді. Протягом минулих років мрії надто часто нас зраджували. Ми мріяли, що прийде день звільнення, що ми опинимося на свободі, повернемося додому, привітаємо наших друзів, обіймемо наших дружин, сядемо за стіл і почнемо оповідати про те, що з нами трапилося, — і про те, як часто ми бачили у снах день звільнення. А потім — у вухах лунав свисток, сигнал вставати, і наші мрії про свободу закінчувалися. І ось мрія здійснилася. Чи могли ми повірити в це?

Тіло звільнилося швидше, ніж мозок. Воно уповні скористалося свободою із першої миті. Воно почало жадібно їсти, годинами й днями, навіть посеред ночі. Дивовижно, яку кількість їжі можна з’їсти. І коли один із в’язнів був запрошений дружнім фермером-сусідом, він їв і їв, а потім кава розв’язала йому язика і він почав говорити, не спиняючись кілька годин поспіль. Напруга, яка протягом років опановувала його розум, нарешті вивільнилася. Він розмовляв так, що видавалося, ніби він мусив говорити, не в змозі опиратися бажанню висловитися. Я знав людей, які тільки опинялися в короткотривалій напруженій ситуації (наприклад, під час перехресного допиту в гестапо) і реагували подібним чином. Чимало днів минуло, поки у нас розв’язався не тільки язик, але й щось усередині: і почуття раптово прорвалися крізь дивні пута, які сковували їх.

Одного дня, за кілька днів після звільнення, я прогулювався околицею, минаючи квітучі луки, долаючи милю за милею в напрямку містечка неподалік табору. Жайворонки здійнялися в небо, і я почув їхню радісну пісню. На кілометри навколо нікого не було; не було нічого, окрім землі і неба, тріумфальних жайворонків і свободи цього місця. Я зупинився, роззирнувся навколо, глянув на небо — і впав на коліна. У цей момент я майже не усвідомлював ані себе, ані світу — у моїй голові лунало лише одне речення — завжди те саме: «Я кликав Бога із тісної в’язниці, і Він відповів мені свободою цього простору!»

Як довго я стояв там на колінах і повторював цю фразу, уже й не пригадую. Але саме того дня, тої години, почалося моє нове життя. Крок за кроком я прогресував, аж доки знову не став людською істотою.

Шлях, який вів від гострої душевної напруги останніх днів у таборі (від тої війни нервів до душевного спокою) вочевидь не був вільним від перешкод. Помилково вважати, що звільнений в’язень більше не потребував духовної опіки. Ми маємо пам’ятати, що людина, яка тривалий час перебувала під таким неймовірним душевним гнітом, безумовно, зазнала певної небезпеки, особливо якщо звільнилася від цього гніту раптово. Ця небезпека (у сенсі психологічної гігієни) є психологічним відповідником кесонної хвороби.[12] Так само, як фізичне здоров’я водолаза опиниться в небезпеці, якщо його раптово підняти на поверхню (після перебування під високим атмосферним тиском), моральне й душевне здоров’я людини, раптово звільненої від душевної напруги, також може постраждати.

Протягом цієї психологічної фази люди примітивного складу не могли позбутися впливу жорстокості, яка оточувала їх у табірному житті. Звільнившись, вони вважали, що можуть користуватися своєю свободою безжально й свавільно. Єдине, що змінилося для них, — вони стали гнобителями, а не пригнобленими, підбурювачами до застосування сили й несправедливості, а не жертвами. Вони виправдовували свою поведінку тим, що й самі зазнали жахливих випробувань. Часто це виявлялося в незначних на позір випадках. Якось ми з товаришем поверталися до табору і раптом вийшли до поля, вкритого зеленими паростками. Автоматично я хотів обійти їх, але він схопив мене за руку і потягнув через це поле. Я пробурмотів щось про відсутність необхідності толочити молоді паростки. Він рознервувався, гнівно глянув на мене і закричав: «Не говори так! Хіба в нас мало відібрали? Мої дружина й дитина знищені у газовій камері — уже не згадуючи про інших, — а ти забороняєш мені зламати кілька стебелин вівса!»

Повільно до цих людей поверталося розуміння, що ніхто не має права чинити погано, навіть якщо погано поставилися до них. Ми повинні були докласти зусиль, щоб повернути їх до цієї істини, в іншому випадку наслідки могли бути набагато гіршими, аніж кілька тисяч зламаних колосків. Я все ще бачу перед очима в’язня, який закочував рукав сорочки, тицяв свою праву руку мені під ніс і кричав: «Хай мені відрубають цю руку, якщо я не замащу її кров’ю в перший день після повернення додому!» Хочу наголосити, що чоловік, котрий казав ці слова, не був поганим хлопцем. Він був одним із найвірніших моїх товаришів у таборі

1 ... 21 22 23 ... 35
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"