Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

Окрім моральної деформації, викликаної раптовим звільненням від душевного пригнічення, існувало ще два фундаментальних переживання, які загрожували зіпсувати характер звільненого в’язня: гіркота й розчарування, коли він повертався до колишнього життя.

Гіркоту спричиняло безліч дрібниць, з якими він стикався у колись рідному місті. Після повернення він з’ясовував, що в багатьох місцях його зустрічають лише потисканням плечей і банальними фразами, він відчував гіркоту і запитував себе, для чого все це витерпів. Коли він майже повсюди чув одне й те саме: «Ми нічого про це не знали», «Ми також страждали», — то запитував себе: «Невже вони не можуть сказати мені нічого кращого?»

Досвід розчарування був іншим. Тут уже не особи з оточення (чия байдужість і відсутність почуттів вражала так, що людина почувала бажання заповзти у нору і ніколи більше не чути й не бачити жодних людських створінь), але сама доля видавалася жорстокою. Людина, яка протягом років вважала, що досягла абсолютної межі усіх можливих страждань, виявляла, що у страждань немає межі й можна страждати більше і сильніше.

Намагаючись вдихнути мужність у в’язнів табору, ми нагадували їм, що чекає на них в майбутньому. Їм потрібно було втовкмачувати, що життя все ще чекає на них, що якась людська істота очікує їхнього повернення. Але що сталося після звільнення? Декілька осіб довідалися, що їх ніхто вже не чекає. Горе тому, хто з’ясував, що людини, спогади про яку підтримували його в таборі, більше не існує! Горе тому, хто, коли нарешті надійшов його омріяний день, з’ясував, що цей день зовсім не нагадує мрію! Можливо, він сів у трамвай, приїхав до будинку, який роками змальовував в уяві, і не тільки в уяві, натиснув на дзвінок так, як тисячі разів робив у своїх спогадах, тільки щоб з’ясувати, що людини, котра повинна відчинити двері, немає там і більше ніколи не буде.

Ми казали одне одному в таборі, що не може бути земного щастя, здатного компенсувати вистраждане нами. Ми й не сподівалися на щастя — не це давало нам мужність і сенс нашим стражданням, нашим жертвам і нашому вмиранню. І все ж ми не були готові до прикрощів. Це розчарування, що охопило більшість в’язнів, було годі подолати, а психіатрам — дуже важко допомогти з ним впоратися. Але це має не бентежити його, а додатково стимулювати.

Для кожного зі звільнених в’язнів надходить день, коли, пригадуючи своє життя в таборі, він уже не може зрозуміти, як все те витримав. Як тоді, у день звільнення, коли все видавалося прекрасним сном, нарешті надходить день, коли життя в таборі видається лише нічним жахіттям.

Вінець досвіду людини, що повернулася додому, — це дивовижне відчуття, що після всього вистражданого їй уже нема чого боятися, окрім свого Бога.

Частина 2[13]

Основи логотерапії

Читачі моєї короткої автобіографічної оповіді зазвичай просять надати повніше й більш безпосереднє пояснення моєї терапевтичної доктрини. Тому я додав до першого видання «З табору смерті до екзистенціалізму» стислий розділ про логотерапію. Та цього виявилося недостатньо, мене й далі брали в облогу запити щодо більш розлогого викладу. Тож я повністю переписав розділ для цього видання і виклав свої міркування значно детальніше.

Завдання виявилося непростим. Подати читачеві у стислому вигляді весь матеріал, що міститься у двадцяти томах німецькою, — справа майже безнадійна. Я згадую американського лікаря, який одного разу з’явився в моєму віденському офісі й запитав: «Отже, лікарю, ви психоаналітик?» На це я відповів: «Не зовсім психоаналітик; скажімо так — психотерапевт». Затим він продовжив розпитувати мене: «До якої школи ви належите?» Я відповів: «Це моя власна теорія; вона називається логотерапія». — «Чи можете ви пояснити одним реченням, у чому полягає логотерапія? — запитав він. — Або хоча б сказати, яка різниця між психоаналізом і логотерапією?» — «Авжеж, — відповів я, — але, для початку, чи можете ви пояснити одним реченням, у чому, на вашу думку, суть психоаналізу?» Ось його відповідь: «Під час сеансу психоаналізу пацієнт мусить лежати на отоманці й розповідати про речі, які іноді неприємно згадувати». На що я негайно озвався такою імпровізацією: «А під час сеансу логотерапії пацієнт може сидіти, але повинен слухати речі, які іноді неприємно чути».

Звісно, це був жарт, а не скорочений опис логотерапії. Одначе щось у цьому жарті є, оскільки логотерапія порівняно з психоаналізом — це метод менш ретроспективний і менш інтроспективний. Логотерапія фокусується радше на майбутньому, тобто на сенсі того, що пацієнт повинен доконати в майбутньому. (Логотерапія насправді є психотерапією, зосередженою на сенсі.) У той самий час логотерапія розриває всі порочні кола й нищить механізми зворотного зв’язку, які відіграють таку значну роль у розвитку неврозів. Таким чином, типова самоцентрованість при неврозі руйнується, замість того щоб постійно глибшати й посилюватися.

Зрозуміло, що це твердження є надто спрощеним, хоча логотерапевти справді ставлять перед пацієнтом завдання переорієнтувати сенс власного життя, адже усвідомлення цього сенсу суттєво підвищує здатність до подолання неврозу.

Дозвольте мені пояснити, чому я вживаю термін «логотерапія» для назви моєї теорії. Logos — це грецьке слово, яке означає «сенс». Логотерапія, або, як її називають деякі автори, «Третя віденська школа психотерапії», зосереджується на сенсі людського існування, а також на пошуках цього сенсу людиною. Згідно з логотерапією, оце прагнення знайти сенс життя є основною мотиваційною силою людини. Ось чому я веду мову про «волю до сенсу» на противагу принципу задоволення (або, як ми також можемо його назвати, «волі до задоволення»), на якому ґрунтується фройдівський психоаналіз, а також на противагу до «волі до влади», на якій зосереджена адлерівська психологія, що використовує термін «прагнення до вищості».

Воля до сенсу

Пошук сенсу існування — це рушійна сила життя людини, але аж ніяк не «вторинна раціоналізація» інстинктивних потягів. Цей сенс унікальний і специфічний, бо мусить і може бути знайденим лише самою людиною; тільки тоді він набуде значущості, яка задовольнить людську волю до сенсу. Деякі автори наполягають, що сенс існування й життєві цінності є «лише захисними механізмами, комплексом реакцій та сублімацій». Щодо мене, то я не хотів би жити заради моїх «захисних механізмів» і не готовий померти заради «комплексу реакцій». Однак людина здатна жити і навіть померти заради власних ідеалів та цінностей!

Кілька років тому у Франції провели опитування громадської думки. Його результати показали, що 89 % опитаних визнають, що людина потребує «чогось такого», заради чого варто жити. Більш за те, 61 % зізнався, що в їхньому житті існує щось або хтось, заради чого чи кого вони готові навіть померти. Я провів таке ж опитування у моїй віденській клініці — як серед пацієнтів, так і серед персоналу, й отримав