Читати книгу - "Новендіалія"

Болотну Браму, Лука та проквестор опинилися в цілком інакшому світі. Тут, у парку за міськими мурами, панував вологий морок та галчаче ґелґотіння. Охочих гуляти тут, межи зеленавих ліхтарів та вікових дерев, було, очевидячки, небагато; «Платани», як звався цей парк, були місцем темним та вадким, що принаджувало ночами всілякий сумнівний люд.

Горган певний час ішов Платанами мовчки, хіба кинувши на супутника один-два примружені погляди. Луці ставало дедалі незатишніше — як од відлюдного місця, так і від поводження проквестора. Той щось задумав, певна річ, і навряд чи цей задум передбачав для магістратського інтерна приємні враження від прогулянки.

Нарешті Горган спинився й обернувся до Луки, блимнувши червоним оком. Навколо — нікого, лише шурхіт верховіття та шарудіння пса-приблуди в купі сухого листя.

— Тепер, — сухо сказав проквестор, — ти дістанеш зброю і застрелиш цього собаку.

Лука сторопів.

— Навіщо?

Горган глянув на нього пильно й несхвально.

— Три причини. Перша: ти — мій підлеглий і повинен робити, що я скажу. Друга: подивимось, як добре ти стріляєш. І третя: пес — це лише пес. Але якщо ти завагаєшся зараз, я не зможу довірити тобі свою спину в разі збройної сутички. Все ясно? Ну то давай, ворушися.

Лука знехотя дістав пістолет. Вимога Горгана була цілком вмотивованою, але… але забрати чуже життя, нехай навіть собаки, просто заради тренування? Одна річ — стріляти, захищаючи себе, чи, нехай вже там, ближнього, і цілком інша — зробити убивство звичкою, вихованим рефлексом… Адже ж цього нібито хоче від нього проквестор?

Хлопець ковтнув слину. Ну а що буде, коли він відмовиться?

Горган уважно спостерігав за ним — злостива, цинічна потвора… Адже ж знає, що для Луки підступити зараз означає розпрощатись із Магістратом. А може, якраз цього він і прагне? Прагне позбутися доскіпливого приблуди? Оце вже ні…

Закусивши губу, Лука смикнув затвором і підніс зброю. Пес — темна тінь проти старого муру — мовби відчувши небезпеку, підвів погляд і загарчав. Примружившись, хлопець зловив оком мушку у розрізі цілика. Тримаючи руків’я у натренований Климом спосіб, він подужав зрештою нервову дрож; цього разу він не схибить…

— Досить, — мовив проквестор.

— Що? — розгубився Лука.

— Опусти зброю.

Лука рвучко глипнув на Горгана.

— Досить того, що ти був готовий стріляти. Запам’ятай це відчуття.

Хлопець повагався. Що, оце і все? На його подив, повернути зброю до кобури було значно важче, аніж дістати. Лука востаннє зиркнув на пса вздовж дула пістолета…

І раптом гримнув постріл.

— Я ж сказав, не стріляти! — дратівливо мовив проквестор.

Лука ошелешено зиркнув на свою зброю.

— Це не я!

Горган пропік його нестямним поглядом. Тоді блискавично вихопив свого пістолета і крутнувся довкіл. У парковій тиші пролунав звук чиїхось поквапних кроків.

Проквестор рвонув з місця, кинувши напарникові глухе «за мною». Лука, не вагаючись, побіг назирцем. Йому лишалося радіти, що Горган біг попереду, на слух знаходячи наскрізний шлях межи паркових алей; залишалося хіба не відставати. Хлопцеві не було коли особливо роздумувати над причинами подій, та одне не вимагало роздумів — хтось, очевидячки, намагався вполювати котрогось із них з проквестором. Усвідомлення цього факту додало снаги, і Луці вдалося подолати чималий відрізок бігцем, не випускаючи Горгана з виду. Хоча той, все ж таки, випередив його на добрий десяток метрів.

Зненацька проквестор спинився, і Луці довелося спішно гальмувати, аби не наскочити на нього. Горган застережливо звів ліву долоню.

Зазирнувши через його плече, Лука побачив, що вони вийшли до старої Кінської Брами, до котрої колись завозили до міста фураж та всілякий реманент. Нині брамою ніхто не користався, дорога була занедбана, і довкіл воріт буяли чагарі. Проте зловмисник, очевидячки, пробіг саме тут — досі чути було шерех жорстви поза широким муром. То чому ж тоді Горган спинився?!

Ступивши ближче, Лука побачив, що той люто мружиться, позираючи на стіни.

— Що? — пошепки запитав він.

— Бійниці, — одними губами відказав проквестор.

Лука рвучко зиркнув на мури. Справді, варто було їм ступити на відкритий майданчик при брамі, і той, хто — теоретично — ховається на галереї понад брамою, зможе без перешкод їх тут-таки і порішити. Хлопець уважно глянув на бійниці над брамою; тоді примружив око і глянув через лінзу. Ледь помітний червоний відсвіт сповістив йому, що Горган таки мав рацію. Отак і не знаєш, де тобі придасться знання середньовічної фортифікації!

— Назад, — звелів проквестор.

Лука слухняно позадкував, відчуваючи, як серце калатає йому аж десь попід горлом. Попри те, що ніхто їх не переслідував, він опустив пістолета тільки тоді, коли попереду засяяли гостинні вогні вулиці Святого Дорміана.

* * *

Вислухавши лаконічну розповідь проквестора, Мора зазбиралася геть. Вітій глянув на неї нібито шкодуючи, але вона добре знала — коли ці двоє сідають креслити свої стратегічні схеми, все інше втрачає для них будь-яке значення. Мора терпляче ставилася до забаганок керівництва, проте нині, з огляду на бентежну природу новин, вона б радше лишилася — нехай навіть просто посидіти поруч із тими, хто поділяє загрозу.

Втім, вийшовши з кабінету, Мора відразу ж упевнилась, що вчинила правильно. Коло вікна, малюючи пальцем візерунки по шибі, самотньо сидів залишений напризволяще Лука — а це ж власне в його товаристві Горган і приніс до Магістрату свої лихі вісті. Оце вже пощастило хлопцю — заледве не втрапити в засідку на першому ж таки обході! Істерики з цього приводу нібито не спостерігається, і це вже добре, як на перший раз.

Почувши її кроки, хлопець підстрибнув і, обсмикнувшись, ніяково заусміхався. Чи справа в проквесторовім піджаку, чи ще в чому, але нині Лука виглядав старше та серйозніше, аніж за перших відвідин.

— Хочу вийти звідси на півгодинки, — повідомила Мора. — Складеш мені компанію?

Лука ошелешено кліпнув очима.

— Я? Звичайно. З приємністю. А що начальство скаже?

— Начальство? — Мора лукаво заусміхалась. — Хіба похвалить, що не дозволив мені йти самій.

Хлопець скочив з місця, наче дитячий м’ячик. Оце його вона щойно назвала старшим? Примарилось, либонь, не інакше…

— Куди йдемо?

— Тут кав’ярня є неподалік. У них гарячий шоколад непоганий.

— А вони відкриті в такий час?

Який це час? А, друга ночі… Хе, теж іще — «час»!

— Аякже. Ну, ходи.

«Чароварня» часто ставала їхнім філіалом, тож власники давно вже звикли до Магістратських вігілій і не намагалися випхати гостей, щойно надійде північ. Насправді, вони невдовзі переконалися, що в університетському місті цілодобова робота кав’ярні — не такий вже і нонсенс. До того ж, у них справді був непоганий шоколад, а ще — кумедний звичай перебирати