Читати книгу - "Новендіалія"

Якусь хвильку він непорушно дивиться у дзеркало, розважуючи варіанти. Щось віднині повинно змінитись, і, з того, що йому відомо, це щось матиме для нього, врешті-решт, фатальні наслідки. Та коли й так, нема особливо за чим шкодувати.

Під його пильним поглядом світло набуває звичної рівноваги. І чого, питається, було жахатися звичайного сну? Дурниця, та й по тому. В нього є інші справи та зобов’язання, хоч і на ті йому, здебільшого, начхати… Але коли хтось і повинен нині вийти на вулиці, аби боронити перехожих від невпокоєних відчайдух, то нехай вже це буде їхній старий знайомець. «Pro fidelibus defunctis» піднімали чарку його попередники, тобто «за чесних мерців». Хіба хтось подбає про їхні чесноти краще за нього?

* * *

— То що, готовий?

«Звичайно, ні», — хотів відказати Лука, але замість того скочив з місця, перекинувши стілець. Летючі меблі, втім, вдалося втримати, чого ніяк не скажеш про поквапність реакцій. Мар’ян, який потай спостерігав за колегою, проте, не спішив глузувати, хіба кивнув підбадьорливо. Луці й правда потрібна була підтримка — бо іти оце зараз на вулицю, сам на сам з Горгоною… брр. Хіба можна бути готовим до такого?

Проквестор теж ніяк не відзначив Луччину реакцію, хіба зиркнув скоса на його вбрання.

— Ти збираєшся виходити в цьому?

А що не так з його курткою? — здивувався Лука. Досі нібито ніхто не скаржився.

— Змійки, резинки, заклепки… — у відповідь на Луччин подив зневажливо проказав проквестор. — Як довго ти будеш у тому порпатися, доки дістанеш зброю?

— Ну… е-е… ніхто ж мене не попередив! — спромігся Лука.

— Про що? Про те, що є на світі така штука, як логіка? — стенув плечима Горган, розвертаючись та крокуючи геть.

Лука розгубився на мить. Що це? Розчарований у потенційнім напарнику, проквестор надумав дати йому спокій? Оце було би гарно! Проте ні — ставши в дверях, Горган кивком покликав його за собою. Розпачливо роззирнувшись, Лука потупцяв за ним.

На його подив, керівництво, спинившись у передпокої коло шафки з одягом, зиркнуло на нього, немовби приміряючись. Потім, надумавши щось, прочинило дверцята та видобуло на світ Божий довгий темний піджак. Лука пригадав, що вже бачив його, якраз того вечора, коли їхній загін ходив ловити Шацького. Це ж у ньому, либонь, виходив проквестор супроти inferi… Лука здригнувся, припустивши, що на піджаку ще й досі могли затриматися частки попелу. Людського попелу, як не крути.

— Трохи задовгий, — повідомив Горган, мовби й не помічаючи Луччиних вагань. — Та нехай буде, на перший раз.

Хлопець, проте, не спішив вбирати піджака — мовби річ, яку носив убивця, могла накласти на нього якусь ганебну відзнаку. Майже несвідомо Лука обтрусив поли пропонованої одежі і, почувши тихе гмукання, здивовано підвів погляд. Горган не посміхався, ні, цю криву гримасу і вищиром достоту не назвеш…

— Вважаєш мене за ката, еге? Гадаєш, вони такі вже безборонні?

І тут проквестор зробив дивну річ — запхнувши долоню у рукав піджака, повернув його до світла, мовби пропонуючи поглянути на пляму. Але мова була, звісно, не про те. Рукав, просто під згином плеча, містив невеличку наскрізну дірку.

— А хіба Шацький стріляв? — сторопів Лука.

— Можеш вважати, що це він так плюнув, — запропонував проквестор. — Ну все, ходімо.

Лука похапцем скинув куртку і напнув дірявого піджака, заприсягшись собі завтра ж прийти у власному. Не застібаючись, перевірив, чи легко ходить щойно видана зброя у поясній кобурі. Пола піджака виявилася добре припасованою до справи — під руки не пхалась, але й не відлітала за найменшого поруху завдяки важкенькій ручці у правій кишені. Логіка, значить? Гаразд, будьмо знайомі.

Знуджено відзначивши Луччині маніпуляції, Горган кивнув на двері. Не маючи наразі іншого вибору, хлопець рушив за ним.

Проквестор крокував вулицею швидко і зосереджено, тож розмови, схоже, не передбачалося. Луку це влаштовувало, бо він і гадки не мав, про що йому говорити з убивцею. Мимохіть подумалося про еволюцію його взаємин із Горганом — якщо лише можна було говорити про якісь людські взаємини в їхньому випадку. Два роки він боявся його і ненавидів, плекаючи плани про помсту. Тепер… тепер він і знати не знає, що йому думати. Навряд чи є сенс винуватити його у смерті батька — це було прикро, але, схоже, правда. Однак, попри те, проквестор залишався особою таємничою та лихою — от, приміром, цілком вірогідною виглядала його участь у вбивстві тої дівчини-свідка.

А чом би й ні, власне? Зважаючи на ймовірне, але не визнане, знайомство Горгана із Шацьким, дівчина могла би на допиті розказати щось для нього небажане. Цікаво, що? Надто мало інформації, мусив визнати Лука. Хоча незворушний та суворий Горган був спроможний на будь-яке лиходійство. Онде навіть проти inferi вийшов з холодним серцем і не здригнувся ж навіть, коли той заледве його не підстрелив! Легка вентиляція в правому рукаві неминуче нагадувала про цей істотний факт. Як і про те, що нині Лука наражає себе на точно таку ж небезпеку, і слід було би краще розуміти, звідки чекати біди.

— А… гм… а на що мені звертати увагу? — наздоганяючи проквестора, що ішов трохи попереду, наважився запитати Лука.

Той спинився та роззирнувся дещо здивовано, мовби цілком забувши, що має ниньки компанію. Тоді тяжко зітхнув.

— Inferi, переважно, — самітники, — неохоче пояснив він. — Самотні хижаки. Пришвидшена реакція, уважний погляд, характерні пружні рухи. Звертай увагу, коли хтось іде наодинці або поводиться неадекватно. Але передусім, звичайно, позирай через лінзу. Бачиш підозрілий об’єкт — говориш мені. І жодних зайвих рухів. Ясно?

— Угу.

Луці зовсім не все було ясно, та він вирішив не сперечатися. «Неадекватно» — на диво чіткий критерій… Взявши його на озброєння, слід було би в’язати кожного другого, починаючи від самого проквестора. Проте Лука заходився сумлінно відстежувати «підозрілих», уважно позираючи довкіл.

Невдовзі службовий шпацир вивів їх на Цукерну, де навіть о нічній порі духмяніло корицею та шоколадом. Межи численних кав’ярень, сповнених світла та золотих вензелів, сновигали пишні дами з енергійними кавалерами; навздогін їм линуло кришталеве дзеленькання та легковажний джаз. Примружившись, Лука намагався розгледіти ворожі обриси, проте даремно — цю вулицю, повну життєствердних ароматів та гормонів радості, можна було назвати, либонь, найщасливішою в усьому місті.

Але от, звернувши на Дорміана та пірнувши крізь