Читати книгу - "Покров"

— Ми й так знали про це! — Хотинський підскочив. Совав по лофту — нерви, нерви. — У нас є точна дата його смерті — 1843 рік! Хіба того мало?! Нам діти його потрібні! Онуки, правнуки, а не батьки, чорт забирай!

— Ну, що таке смерть? — прошепотіла Мар’яна. — Що по смерті дізнаєшся?… А життя розкаже — і про друзів, і ворогів. Про любов, про справи.

— Навіщо?!

— Щоби вони повідали… про дітей, онуків Яреминих, — говорила, все тьмяніла, тьмяніла. — Метричних книг, куди вписували відомості про народження, одруження і смерть людини, з тих часів збереглося зовсім мало, але лишилися щоденники, спогади…

Хотинський зупинився, наче схаменувся. Присів біля розгубленої Мар’яни, обійняв.

— Ти права. Вибач, золотце, — рівно, як під лінійку. — Ображаєшся? А почнімо цей вечір спочатку. Я вдома, ти вриваєшся, і я вже бачу — в тебе грандіозні новини. І кажу тобі: «Мар’яно, мовчи, сам здогадаюся! Ти… знайшла Ярему Дороша! Ти знаєш рік його народження! Як же круто! Тепер ти зможеш з’ясувати приблизний час одруження нашого козачка! Може, хтось із тодішніх добродіїв залишив спогади про те, як син хорунжого брав шлюб, а чи про те, скільки діточок подарувала йому дружина…»

Замовк, скосив очі на засмучену Мар’яну.

— Мар’яно, агов…

— Я тут, — наче з іншого виміру. Щось упало і розбилося, і Мар’яна ніяк не могла втямити — що?

— Визнаю і схиляю голову: ти виорала класний плацдарм для завтрашніх пошуків, — почула голос коханця.

— Ти хочеш, щоб я завтра знову зранку йшла в архів?

— А ти хочеш зараз, коли все тільки накльовується, припинити пошуки? — він намагався говорити якомога спокійніше.

— Але ж… агенція.

— Золотце, хіба ти не розумієш?! В агенції я тебе прикрию — питань не виникне. Не можна зупинятися й на мить! Невже тобі хочеться жити так, як зараз?

— Хочеться, — прошепотіла Мар’яна. — Саме тут… З тобою.

— Ненавиджу цю гламурну шпаківню! — з такою злістю раптом процідив Хотинський, що Мар’яна смикнулася, вивільнилася з обіймів коханця, зиркнула на нього приголомшено.

Він уже всміхався. Підвівся. Наливав у чашки чай, розмірковував рівно.

— Не псуй наших мрій, Мар’яно! Ми житимемо у власному домі посеред квітучого саду, а не на горищі, під яким сваряться, регочуть і плачуть придуркуваті сусіди, а консьєржка Тамара вимагає гроші за те, що відчиняє під’їзд після опівночі.

— Нормальна консьєржка…

— Прошу, золотце! Тільки не про це бидло! — Хотинський подав Мар’яні чашку з чаєм, знову присів поруч. — Принеси нам завтра гарні новини… — сказав.

— Спробую… — прошепотіла не так уже впевнено. Щось таки розбилося, але Мар’яна так і не змогла визначити — що ж саме.

Ярема поманив і зник. Більше тижня без вихідних і передиху до чортиків в очах Мар’яна гортала пожовклі папери, кидалася то до реєстрів козацьких полків, то до фондів Чернігівського намісництва, вчитувалася в карлючки метричних книг: з-поміж імен невідомих людей випливали факти з життя Яреминих батьків і родичів — очевидці згадували багатий посаг Ганни Кандиби, коли та йшла за Петра Дороша, у метричних книгах знайшлися відомості про народження Петрового брата Самійла, що він був на двадцять рочків молодший за Петра, ревізькі реєстри свідчили про кількість кріпаків у Дорошів, купчі підтверджували, як Дороші розживалися винокурнями і землями, та ніде не випливло жодного факту про особисте життя Яреми. І тільки у спогадах чернігівського багатія Павла Галагути Мар’яна знайшла куций рядок про «героїчного товариша Ярему Дороша», з яким Галагута в 1812 році «гнав Наполеошку».

- І це все? Та бути не може! — обурювалася. — А де про вінчання, народження дітей?! Де?!

Не здалася. Спробувала визначити непрямі шляхи Яреминої долі, полізла в папери другої половини ХІХ століття, ближче до смерті Дороша, і тут, у метричній книзі сільської церковки під Ніжином, знайшла запис про вінчання на Великдень Яреминого дядька Самійла з дворянкою худого роду Ізоватових Перпетуєю. Загорілася. Давай далі метричні книги церковки гортати.

— Має і про Ярему щось бути!

Весна, літо… Під Ніжином люди народжувалися, вінчалися, хрестили дітей, помирали. І тільки восени після Покрови в метричній книзі церковки з’явився запис про хрещення хлопчика на ім’я Гнат, сина Самійла і Перпетуї.

— На Великдень вінчалися, а в жовтні вже дитинку похрестили?… — Мар’яна усміхнулася. Нічого не міняється! Півроку тільки між Покровою і Великоднем. Значить, лукава Перпетуя встигла зогрішити із Самійлом ще до вінчання? А це ж Яреминому дядькові скільки на той час виповнилося? Він за брата Петра молодший на двадцять років, тож у 1843-му йому вже…

— Вісімдесят?! — вигукнула вражено. Уявила себе поряд зі старезним дідуганом, ледь не знудило. Дівчата теж не міняються! І тоді, і зараз заради грошей ладні хоч під паралізованого лягти! І, звісна річ, швидко «закріпитися» на новому плацдармі: завагітніти, народити нащадка, щоби вже багатому чоловікові — ніякого шляху назад.

— Перпетуя… Вічний двигун. Певно, ще та розпусниця, — Мар’яні захотілося дізнатися більше про амбітну блудницю з минулого: може, в архівах портрет залишився, бо подібні пані себе над усе люблять — який гламурний журнал не розгорни, обов’язково одна з таких утриманок зі сторінок надувними губками усміхається. І Перпетуя мала би замовити свій портрет. Неодмінно знаменитому художнику. Шевченкові, наприклад.

Та Перпетуя ховалася не гірше за Ярему — жодного мальованого зображення. Мар’яна тільки і знайшла згадку сучасників про раптовий продаж затишного маєтку під Ніжином, переїзд Самійла з дружиною і сином на Катеринославщину. І хай їй грець, тій Перпетуї! Не кидати ж пошуки Яреми на Чернігівщині й переключатися на Катеринославщину заради того, щоби роздивитися стерво, яке окрутило Яреминого старого дядька? Мар’яна знову занурилася в папери, підбадьорювала себе:

— Спокійно! Без поспіху! Я знайду… Не може так просто зникнути «героїчний товариш», який Наполеона гнав.

Історична площина набирала об’єму, заполоняла ввесь простір Мар’яниної уяви: Майдан, Хотинський, омріяне багатство, батьки, Поля, мрії, солодке й гірке — все щезало в морі живих емоцій чужих далеких пращурів. Заливали Мар’янину душу здивуванням і захватом, чіпляли випадковою подією — забувала про мету, надовго гальмувала над черговим жовтим папірцем, і тільки ввечері, коли шлунок скручувало від голоду, отямлювалася.

— Уже й час до Хотинського повертатися, — шепотіла розгублено. Згадувала вимогливий погляд коханця, журилася: знову без гарних новин! Що вона за невдаха така?! Чому не може зібратися, настирливо шукати відомості винятково про Ярему? Чому всі ті давно забуті бали, бунти, дуелі, зради так чіпляють її? І не відпускають…

— Як наші справи, Мар’яно? — щовечора питав Хотинський.

— Ми… вже ближче, — відповідала щоразу. І як йому пояснити?! Архіви — не вичерпний перелік документів про певну епоху. Відомості про