BooksUkraine.com » Сучасна проза » Терпкість вишні 📚 - Українською

Читати книгу - "Терпкість вишні"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Терпкість вишні" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 57
Перейти на сторінку:
усвідомлення того, що хтось саме нам довіряє свої проблеми, мрії, таємниці і що саме нам вирішив звіритися. Дуже приємно почути: „Тобі я можу про все розповісти“. Може, саме тому є стільки охочих учитися на психотерапевта…»

* * *

Який щасливий збіг обставин, що тато порушив саме цю тему. І що він так багато знає про складну науку слухати. Коли я попрошу його про хвилину розмови, він активізує свої мотивацію й терплячість. Завдяки цьому я спокійно перелічу приводи, якими керувалася. Тоді він застосує свою емпатію й відчує, як паскудно я почувалася на СНОБІ. Зрозуміє, що я мусила спробувати щось інше, й обдарує мене своєю підтримкою. А я нарешті позбудуся тягаря жахливої таємниці. Вже не можу дочекатися. Чому цей тато не повертається? Він уже годину як повинен бути вдома. Я мушу чимось себе зайняти, інакше збожеволію. Знаю. Приготую його улюблений салат «Професорський», який створить відповідний настрій і допоможе видобути на поверхню всі ознаки ідеального слухача. Я саме оббирала другу картоплину, коли поціновувач цього делікатесу енергійно подзвонив у двері.

— Ми мусимо поговорити, — почав він, наче герой мексиканського телесеріалу. А я відчула чотири ряди червоних мурах, які браво марширували вздовж мого спинного мозку.

— Слухаю.

Тремтячою рукою я відклала напівобібрану картоплину.

— Я сьогодні був в університеті, — понурим голосом повідомив мені тато, а я почула зловорожу мелодію, виконувану на старому контрабасі. — Я хотів пересвідчитись, як ти даєш собі раду. Оскільки тебе не було в жодних списках, запитав у секретаріаті і…

Все ясно. Тоді чому я не відчула полегшення?

— Ти зробила жахливу річ, — сказав тато.

— Вибач, — бовкнула я, — але…

— Незалежно від мотивів, ти вчинила шахрайство. І то щодо своїх батьків. Чому ти нам нічого не сказала, Вишеславо? Адже ми бачимося щодня, тобі не бракувало нагоди.

Може, саме тому, що не бракувало. І тому, що я могла відкласти розмову на так зване завтра.

— По-друге, — гнув він далі, — це нехтування науковою кар’єрою. І то на самому початку шляху.

А якби я знехтувала нею на п’ятому курсі? Було б краще? Поза тим, про яке нехтування мова? Адже я вчуся, складаю іспити!

— Але я вчуся, тату, — намагалась я захищатися.

— Знаю! Від секретарок, бо сама ти не мала відваги нас про це поінформувати. А чому?

Я відкрила рот, але тато закінчив за мене:

— Бо ти добре знаєш, що КАША — це ніякий не факультет, а тільки сховище для пересичених невдах. І ти, Вишеславо, серед них! — Тато вхопився за голову.

— Я думала, що там викладають найактуальніші знання і що викладачі більш…

— Думала, думала, — скипів тато. — Які думки можуть бути в наївного вісімнадцятирічного дівчиська щойно після ліцею? Що воно може знати про вищу освіту?!

Хвилину він глибоко дихав, аж урешті йому вдалося повернутися до емоційної рівноваги.

— Я йду по маму, — сказав він крижаним голосом, — а коли ми повернемося, буде серйозна розмова. Ми мусимо вирішити, як розв’язати цю проблему.

Він поправив свій улюблений шалик з університетськими емблемами й вийшов. А я, не чекаючи, поки творці парасолі з гуркотом її затраснуть, спакувала найнеобхідніші речі, прихопила вміст свинки-скарбнички (ціла тисяча на канікули) і…

* * *

— Просто вийшла.

— Ти залишила якусь записку? — запитала Вікі, відбираючи в мене рюкзак, що правило за тисячу разів повторюване «заходь» усіма мовами світу.

— Я написала на клапті серветки, що переїжджаю до вас. Але адреси не лишила.

— Ти могла б із ними щиро поговорити, — озвалася Марія. — Це деколи дуже допомагає.

— Ох, цей мені вже міф Великої Розмови, розповсюджений американськими кіносценаристами, — розізлився Травка. — Спочатку я уявляю собі родинний вінегрет. Чоловік зраджує дружину, та відповідає йому тим самим. Діти експериментують із наркотою, і раптом, за п’ять хвилин до кінця фільму, відбувається велика очищувальна розмова, внаслідок якої все повертається до норми. Чоловік кидає коханку, дружина розриває знайомство з пляжним плейбоєм, діти без жалю залишають наркозабавки. Велике поєднання! Дулю вона могла, а не поговорити. Вона вже три місяці боїться їх повідомити, що поміняла один ідіотський факультет на інший, а ти кажеш про магічну силу Родинної Розмови.

— Як це один ідіотський факультет на інший? — запитала я, трохи спантеличена.

— А так! — відрізав Травка. — Бо чим вони розрізняються? Може, котрась із вас розкриє мені цю велику таємницю?

* * *

По правді, Травка має рацію. На обох факультетах є дурнуваті пари й злостиві викладачі. Тут і там нам наказують визуджувати застарілі визначення й давно неактуальні правила. На одному і на другому є купа нікому не потрібних предметів. І на жодному немає людей, з якими можна було б потоваришувати. Зграя набундючених снобів, звісно, крім Данієля. Але хіба вистачить його одного, щоб не шкодувати?

І подумати, що за це одкровення я мусила заплатити болісною втратою парасолі.

Перша ніч без парасолі

Зазвичай я засинаю через сорок секунд після заплющування очей. Часом, коли стрес винятково дається взнаки, я потребую трьох або чотирьох хвилин. А нині? Минула північ, а я й надалі кручуся на своєму колючому вільготному матраці, нашвидку стягнутому хлопцями з піддашшя сусіднього будинку. Раптом усе почало мене дратувати. І помаранчева ляпка з двома бризками індиго. І Мільчина лампа, що звисала тут-таки над її засмаглим обличчям. І мучівні зітхання Марії. Тіні дерев на стіні й похмурий пошум вітру за вікном. На додачу, ця клята підлога. Чи вона мусить так рипіти?

— Клята підлога, чи вона мусить так рипіти? — буркнуло щось із-під ковдри. Мілька.

— І той вітер з Татр, який нагадує про всі нерозв’язані проблеми, — обізвалася Вікторія. — Я вже розумію, чому гуралі хляють бочівками горілку. Я й сама маю бажання вихилити цілий баняк, а перебуваю ж бо за сто кілометрів від його епіцентру.

— Як подумаю собі, що мій гуру лежить самотній на котромусь із двоповерхових ліжок в «Ікеї»… — зітхнула Марія.

— Самотність гуру чомусь не справляє на мене враження, — буркнула Мілена, садовлячись на ліжку. — А надто тому, що тут поряд сидить хтось значно самотніший.

— Хто? — запитали всі троє воднораз.

— Вишня.

— Я? — Звідки та облуда? Адже я чудово знаю, що Мілена права. Так самотньо я не почувалася ще ніколи. Хоча й не раз ночувала поза домом. — Не перебільшуй, я їздила до літнього табору й до бабусі.

— Це не те ж саме. Там ти знаєш, що повернешся. А тут відчуваєш, що закрила якийсь етап у житті. Що щось завершилося і вже ніколи не буде по-старому.

— Не буде? — я відчула, як мені стає холодно.

— Ні, —

1 ... 21 22 23 ... 57
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Терпкість вишні"