Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

меблі, старий будинок і вибагливе улаштування помешкання пасували до відносної тиші цієї частини міста. Кімнати, розташовані під кутом на схід і південь, увесь день не полишало сонячне проміння, через що цей старозавітний спокій був сповнений світлого примирення давно минулих літ з невичерпним, повсякчас новим сонячним пульсом.

Хазяїна я бачив лише раз, коли платив гроші. То був дебелий чоловік з обличчям кавалериста й тихими, виряченими на розмовця блакитними очима. Зайшовши забрати плату, він не виказав ні цікавості, ані пожвавлення, начебто бачив мене щодня.

Служниця, жінка років тридцяти п’яти, повільна й насторожена, носила мені з ресторану обіди й вечері, прибирала кімнати й ішла до себе, вже знаючи, що мені не знадобиться нічого особливого і я не зайду в розмови, що заводяться здебільшого лише для того, щоби, плескаючи язиком й колупаючись у зубах, здаватися на волю неуважного перебігу думок.

Отже, я зажив там; і промешкав я всього двадцять шість днів; кілька разів приходив доктор Філатр.

Розділ II

Що більше я говорив з ним про життя, сплін, подорожі й враження, то виразніше усвідомлював сутність і тип свого Нездійсненого. Не приховую, що воно було величезне і, мабуть, тому таке невідступне. Його стрункість, його майже архітектурна гострота виросли з відтінків паралелізму. Я називаю так подвійну гру, яку ми ведемо з явищами побуту і почуттів. З одного боку, вони природно терпимі силою необхідності: терпимі умовно, як асигнація, за яку слід отримати золото, але з ними немає угоди, бо ми бачимо і відчуваємо їхнє можливе перетворення. Картини, музика, книги давно затвердили цю особливість, і хоча приклад старий, я беру його через брак кращого. У його зморшках приховано всю тугу світу. Така-от нервовість ідеаліста, що його відчай часто-густо змушує опускатися нижче, ніж він стояв, — єдино з пристрасті до емоцій.

Серед потворних відображень життєвого закону і його позви з духом моїм я шукав, довго і гадки про це не маючи, — раптове виразне створіння: малюнок або вінок подій, природно звитих і настільки ж невразливих підозрілому погляду духовних ревнощів, як-от чотири рядки улюбленого вірша, що найглибше запали у нашу душу. Таких рядків завжди лише чотири.

Зрозуміло, свої бажання я відкривав поступово і часто не помічав їх, через що проминув можливість вирвати ці небезпечні рослини з корінням. Вони розрослись і приховали мене під своїми тінистими кронами. Не раз бувало, що мої зустрічі, мої тези звучали як оманливий початок мелодії, яку людина зазвичай так прагне вислухати, перш ніж заплющити очі. Міста, країни час від часу наближали до моїх зіниць щодалі звабливіше світло ледь наміченого вогнями, дивного, далекого транспаранта, — але все це сходило нанівець; рвалось, як розлазиться гнила пряжа, натягнута стрімким човником. Нездійснене, якого я сягав руками, могло постати тільки саме, інакше я не впізнав би його і, діючи, як на приблизний зразок, ризикував напевно створити бездушні декорації. Дещо інакше, проте абсолютно точно, можна бачити це на штучних парках, якщо порівнювати їх з випадковими лісовими видивами, наче випадком видобутими сонцем з дорогоцінної шухляди. Тим-то я зрозумів своє нездійснене і підкорився йому.

Навколо всього цього та ще багато чого — на тему людських бажань узагалі — точилися мої розмови з Філатром, якщо він порушував це питання.

Як я помітив, він увесь час цікавився моїм прихованим збудженням, спрямованим на предмети уяви. Я був для нього чимось на взір тюльпана, наділеного ароматом, і хай комусь таке порівняння і здасться зарозумілим, по суті воно таки слушне.

Тим часом Філатр познайомив мене зі Стерсом, у будинок якого я почав вчащати. Чекаючи на гроші, про що я написав своєму повірнику Лерху, я тамував спрагу руху вечорами біля Стерса та прогулянками в гавань, де під тінню величезних корм, які нависали над набережною, розглядав хвилюючі слова, знаки Нездійсненого: «Сідней», «Лондон», «Амстердам», «Тулон»… Я бував чи міг бувати в цих містах, однак назви гаваней означали для мене інший «Тулон» і аж ніяк не той «Сідней», що існували насправді; написи золотих літер зберігали невідкриту істину.

Ранок завжди обіцяє…

— каже Монс, —

Після терплячого дня

Вечір вдається у сум і прощає…

Так само, як «ранок» Монса, гавань обіцяє завжди; її світ сповнений невиявленого значення, що опускається з гігантських кранів пірамідами пак, розсіяного серед щогл, стиснутого біля набережних залізними боками судів, де в глибоких отворах між щільно зімкнутими бортами мовчки, наче закрита книга, лежить у тіні зелена морська вода. Не знаючи, піднестися їм чи впасти, клубочаться хмари диму з величезних труб; напружена і утримувана ланцюгами сила машин, одного руху яких досить, щоб спокійна під кормою вода стала диба.

Зайшовши до порту, я, здається мені, розрізняю на горизонті, за мисом, береги країн, куди спрямовані носатки кораблів, які чекають своєї години; стугін, крики, пісня, демонічний крик сирени — все сповнене пристрасті й обіцянки. А над гаванню — у країні країн, в пустелях і лісах серця, в небесах думок — виблискує Несбіт — таємничий і чудовий олень вічних ловів.

Розділ III

Не знаю, що сталося з Лерхом, але я не отримав від нього такої швидкої відповіді, як очікував. Лише наприкінці перебування мого в Ліссі Лерх відповів, своїм звичаєм, сотнею фунтів, не пояснивши, чого забарився.

Я заходив до Стерса і знаходив у цих відвідинах безневинну втіху, щось на кшталт прохолоди компресу, прикладеного до хворого ока. Стерс любив грати в карти, я — теж, а оскільки майже щовечора до нього хто-небудь приходив, я від душі тішився можливістю почасти перенести гостроту свого стану на вгадування карт супротивника.

Напередодні багатьох подій, заради яких сів я помережити ці сторінки, моя ранкова прогулянка набережними дещо затягнулась, отож, раптово зголоднівши, я сів біля звичайної харчівні, перед її дверима, на терасі, обвитій рослинами на взір плюща з білими і блакитними квітами. Я їв смаженого мерлана, запиваючи страву легким червоним вином. Лише вгамувавши голод, я помітив, що напроти харчівні причалює пароплав, і, дочекавшись, коли пасажири його один за одним посунуть по трапу, прикипів очима до тисняви, викликаної бажанням швидше опинитися вдома або в готелі. Я бачив мішанину сцен, помічаючи риси втоми, роздратування, стримуваних або явних шаленств, які складають душу натовпу, коли різко змінюється характер його руху. Серед екіпажів, родичів, носильників, негрів, китайців, пасажирів, комісіонерів і жебраків, гір багажу і скрипіння коліс я побачив акт найбільшої неквапливості, вірності собі до останньої дрібниці, спокій, якщо