Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Я уздрів її обличчя, коли воно з’явилося над бортом серед саквояжів і збитих набакир капелюхів. Незнайомка зійшла поволі, із задумливим інтересом до того, що діється довкола неї. Завдяки гнучкій статурі чи з іншої причини, вона цілком уникла поштовхів. Незнайомка нічого не несла, ні на кого не озиралась і нікого не шукала в юрбі очима. Так спускаються сходами розкішної кам’яниці до поштиво відчинених дверей. Двійко її валіз пливло за нею на головах смаглявих носильників. У відповідь на короткий рух тихо простертої руки, яка вказувала, як вчинити, валізи опустилися просто на бруківку, осторонь од пароплава, і вона сіла на них, дивлячись перед собою розумно і спокійно, як людина, цілком впевнена у тому, що те, що відбувається, має відбуватись і надалі згідно з її бажанням, але без жодної стомливої з її боку участі.

Ця тенденція, згубна для багатьох, негайно виправдала себе. До дівчини підбігли комісіонери і кілька інших осіб як пошарпаного, так і добропристойного вигляду, створивши атмосферу нестерпного галасу. Здавалося, з дівчиною станеться те ж, що зазвичай буває з сукнею, коли її — чисту, випрасувану, з затишної вішалки — зривають поспіхом.

Аж ніяк… Нічим не зрадивши себе, з гідністю переводячи погляд від однієї фігури до іншої, дівчина сказала щось усім потроху, раз засміялася, раз посупилася, поволі сягнула рукою, взяла картку одного з комісіонерів, прочитала, байдуже повернула і, мило нахиливши голівку, перебігла очима іншу. Її погляд впав на підсунуту вуличним торговцем склянку прохолодного напою; а оскільки спека стояла неабияка, панянка, подумавши, взяла склянку, напилась і повернула її з тим-таки виглядом присутності у себе вдома, як у всьому, що робила. Кілька волохатих рук, витягнувшись над її валізами, бродили у повітрі, чекаючи слушної миті, щоб схопити ношу й рвонути геть, але все це, мабуть, її близько не обходило, коли не було ще вирішене питання про готель. Навколо неї зібрався гурт послужливих, корисливих і цікавих, якому, наче за наказом, передався лінивий спокій дівчини.

Люди метушливого світу, що рве день на клаптики, стояли, поводячи очима, вона ж і далі сиділа на валізах, оточена незримим захистом, який дає почуття власної гідності, якщо він уроджений і так злився з людиною, що вона сама не помічає його, подібно до дихання.

Я спостерігав за цією сценою, не відриваючи очей. Шум навколо дівчини поступово затих; стало так поштиво й пристойно, наче на берег зійшла дочка якогось фантастичного начальника всіх гаваней світу. Тим часом на ній були (думка мимоволі з’єднує владу з пишністю) звичайнісінький батистовий капелюх, така само блузка з матроським комірцем і шовкова синя спідниця. Її старенькі валізи здавалися блискучими тому, що вона сиділа на них. Знадливе, з твердим виразом личко дівчини, довгі вії спокійно-веселих темних очей змушували думати у напрямку почуттів, викликаних її зовнішністю. Прихильна маленька рука, опущена на голову кудлатого пса, — таке напрошувалося порівняння до цієї сцени, де відчувався глухий шум Нездійсненого.

Щойно я зрозумів це, як вона підвелася; весь її почет з вигуками і валізами кинувся до екіпажу, на задку якого стояв напис «Готель „Дувр“». Підійшовши, дівчина роздала дрібняки і вмостилася з посмішкою цілковитого задоволення. Здавалось, її увагу притягувало геть усе, що діялося довкола.

Комісіонер заскочив на сидіння поруч із візником, екіпаж рушив, обшарпанці, які бігли позаду, поступово відстали, і, провівши поглядом куряву, що стругнула по бруківці, я подумав, як думав неодноразово, що переді мною, далебі, знову майнув кінець нитки, який веде до клубка.

Щиро кажучи, я був засмучений, і не тому тільки, що в особі невідомої кралі побачив привабливу ясність істоти, позначеної гармонійною цілісністю, як вивів я з враження. Її коротке перебування на валізах воскресило стару тугу про вінок подій, про вітер, який наспівує мелодії, про прекрасний камінь, знайдений серед гальки. Я думав, що її істота, можливо, має на собі познаку особливого закону, який перебирає життя з владою свідомого процесу, і що, ставши в тінь подібної долі, я нарешті міг би побачити Нездійснене. Але сумнішим за ці думки — сумні тому, що вони нили, як стара рана в негоду, — став спогад про численні подібні випадки, про які слід було сказати, що насправді їх не було. Так, неодноразово повторювався обман, прибираючи вигляду жесту, слова, особи, пейзажу, задуму, сновидіння і надії, і, як закон, залишав по собі тлін. При бажанні я міг би дуже легко знайти дівчину. Я зумів би знайти спільний інтерес, природний привід не пускати її з ока і так чи так зустріти бажану течію невідкритої річки. Найтоншим рухам щоденного душі нашої я зміг би надати як зрозумілої, так і пристойної форми. Та я не довіряв вже ні собі, ні іншим, ані жодній голосній подобі раптової обіцянки. З усіх цих причин я відкинув дію і повернувся до себе, де перебув решту дня серед книг. Читав я неуважно, відчуваючи збентеження, що налинуло з силою наскрізного вітру. Вже поночіло, коли, втомлений, я задрімав у фотелі.

Між реальністю і сном став спогад про ті хвилини у вагоні, коли я чимраз гірше усвідомлював своє становище. Пам’ятаю, як захід махав червоною хусткою у вікно, що пролітало повз піщані степи. Я сидів, заплющивши очі, і бачив профілі супутників, які, дивно змінюючись, виступали один з-поза іншого, як на медалі. Раптом розмова погучнішала, переходячи, здавалося мені, в крик; після того губи бесідників заворушилися беззвучно, очі зблиснули, але я погубив думки. Вагон поплив вгору і зник.

Більше я нічого не пам’ятав, — спека затьмарила мозок. Не знаю, чому того вечора мене як оса мучив цей спогад; але я ладен був визнати, що його тон незбагненним чином пов’язаний зі сценою на набережній. Дрімота плела свій сутінковий візерунок. Я згадав дівчину, цього разу із запізнілим каяттям.

Чи доречні в тій грі, яку я вів сам з собою, банальна обережність, безцільне самолюбство, навіть сумнів? Чи не відмовився я увійти у вже розчинені двері тільки тому, що занадто добре пам’ятав великі й маленькі облуди минулого? Був повний звук, слушний тон, — я чув його, але заткнув вуха, недовірливо згадуючи колишні какофонії. Що, коли цього разу мелодію пропонував справжній оркестр?!

За кілька столітніх переходів бажання людини доскочать виразності художнього синтезу. Бажання уникне муки дивитися на образи свого світу крізь неясне, слабо осяяне