Читати книгу - "Тінь вітру"

— На мою думку, ти нічим не поступаєшся Шарлеві Буає[16]. Принаймні за статурою, — заперечив батько.— І це нагадало мені, що я мав намір зробити тобі ділову пропозицію.

— Для вас, пане Семпере, я можу й убивцею попрацювати, якщо потрібно. Лише назвіть ім’я — і я позбудуся жертви, перш ніж вона збагне, в чому справа!

— До цього не дійде. Я хотів тобі запропонувати всього-на-всього роботу в книгарні. Ти маєш розшукувати рідкісні книги для наших клієнтів. Це така собі літературна археологія. Тут важливо знати не тільки літературу, а й основні принципи роботи «чорного ринку». Наразі я не зможу багато платити тобі, але ти їстимеш з нами, а також, доки ми не знайдемо для тебе гарного житла, можеш залишитися в нашій квартирі, якщо ти не проти.

Жебрак приголомшено дивився на нас обох.

— Що скажеш? — спитав батько. — Ти в нашій команді?

Фермін Ромеро де Торрес нічого не сказав. Він розридався.

З першого заробітку Фермін Ромеро де Торрес придбав собі ефектного капелюха та пару калош і наполіг на тому, щоб почастувати нас із батьком стравою з бичачих хвостів, яка подавалася в понеділки у ресторані за два квартали від Великої арени для бою биків. Невдовзі батько знайшов для Ферміна кімнату в пансіоні на вулиці Хоакіна Кости; наша сусідка Мерседітас приятелювала із власницею пансіону, тож Фермінові дозволено було не заповнювати гостьової форми, яку вимагала поліція. Тепер він міг не боятися інспектора Фумеро та його поплічників. (Розмірковуючи про жахливі рубці, що вкривали тіло Ферміна, я здогадувався, що до них приклав руку саме інспектор Фумеро; але в очах бідолахи Ферміна було щось, що заважало мені торкнутися цієї теми. Можливо, коли-небудь він сам розповість мені про це, думав я.)

Перетворення жебрака на зразкового громадянина нагадувало неймовірну історію — з тих, що священики з убогих районів люблять розповідати вірянам, аби проілюструвати безмежну милість Всевишнього. Зазвичай ці історії звучать надто ідилічно, щоб бути правдивими, — це уподібнює їх до реклами лосьйону для росту волосся, розклеєної на трамваях. І тим не менш — щоранку, рівно о сьомій, Фермін чекав на нас біля дверей книгарні, усміхнений, охайно вдягнений та готовий працювати без перерви усі дванадцять годин і навіть більше. Виявилося, що він має схильність до шоколаду та рулетів із варенням; незабаром це вплинуло на його фігуру, однак анітрохи не зменшило його ентузіазму до великих імен давньогрецьких трагіків. Як молодий франт, він укладав своє чорне волосся з бріоліном та відрощував тонесенькі вуса, щоб не відставати від моди. Минув лише місяць після першої появи Ферміна в нашій ванній — і колишнього жебрака вже неможливо було впізнати. Що ж стосувалося робочих обов’язків, тут Фермін Ромеро де Торрес знов-таки не втомлювався дивувати нас із батьком. Інстинктам Ферміна міг позаздрити собака-шукач. Найскладніші замовлення наш новий підлеглий виконував у надкороткий строк. Чи існували книжки, назв яких він би не знав? Чи вміння торгуватися колись зраджувало його? Він міг прокласти шлях до приватної бібліотеки франтуватого вершника-аристократа чи герцогині з проспекту Пірсона, добути потрібний товар задарма або придбати його за копійки — і того самого дня повернутися зі здобиччю до книгарні, тріумфально насвистуючи.

Якось у ніч проти неділі — три з половиною місяці по тому, як Фермін почав працювати у книгарні, — нашу квартиру на вулиці Св. Анни сколошкав телефонний дзвінок. Дзвонила господиня Ферміна. Стривоженим голосом вона повідомила, що пан Ромеро де Торрес зачинився у своїй кімнаті, кричить, як божевільний, лупцює по стінах та погрожує перерізати собі горло битою пляшкою, якщо хтось наважиться увійти.

— Будь ласка, не викликайте поліцію. Ми зараз будемо.

Була друга ночі. Наспіх одягнувшись, ми поспішили на вулицю Хоакіна Кости. Ніч була холодною; лютував крижаний вітер, небо здавалося вугільно-чорним. На дорозі нам трапилися два притулки для знедолених — Дім милосердя та Дім співчуття; ми швидко пройшли повз них, не звертаючи уваги на нестямні погляди з темних коридорів, пропахлих деревним вугіллям. Ось ріг вулиці Ферландіна, а ось і вулиця Хоакіна Кости — прогалина в рядах почорнілих вуликів, що зливаються з темрявою кварталу Раваль.

Старший син господині чекав на нас унизу.

— Сподіваюся, ви не викликали поліції? — спитав батько.

— Поки що ні, — відповіли йому.

Ми побігли нагору. Пансіон розташовувався на другому поверсі; брудна спіраль сходів ледь видніла у брунатно-жовтому світлі голих лампочок, що кволо звисали з оголеного дроту. Пані Енкарна, господиня, вдова капрала з Ополчення, зустріла нас біля дверей; її постать огортав легкий блакитний халат, а голову прикрашала корона з папільйоток.

— Послухайте, пане Семпере, це пристойний будинок. Охочих оселитися в мене більше, ніж я можу прийняти. І я не хочу вплутуватися в подібні речі, — дріботіла вона, проводячи нас крізь темний коридор, що тхнув нашатирем та вогкістю.

— Розумію, — пробурмотів тато.

Раптом ми почули крики. Кричав Фермін. Із кількох напіввідчинених дверей нишком визирали перекривлені чи то страхом, чи то надмірною цікавістю обличчя — обличчя з пансіону, зрощені на водянистому супі.

— А ви, решта, спати, заради Бога! Це вам не вар’єте на Моліно! — сердито закричала пані Енкарна.

Ми зупинилися біля дверей Фермінової кімнати. Батько обережно постукав суглобами пальців.

— Ферміне, ти там? Це Семпере.

Дике виття, здавалося, пронизало стіни; я здригнувся від відчуття остуди. Пані Енкарна, втративши статечну стриманість, схопилася за серце, сховане десь під масивними грудьми.

Батько знов покликав.

— Ферміне! Ну ж бо, відчини двері.

Фермін знову завив, усім тілом кидаючись на стіни, потім змовк на мить, після чого почав щодуху горлати непристойності. Інші постояльці знову виглянули в коридор, бліді від жаху. Недивно — крики Ферміна, певно, чути було й в армійському штабі.

Батько зітхнув.

— Пані Енкарно, ключі від кімнати є?

— Авжеж!

— Будь ласка, дайте їх мені. А ти, Даніелю, біжи по лікаря Баро. Він мешкає неподалік, на Рієра Альта, 12.

Пані Енкарна вагалася.

— Послухайте, може, краще покликати священика? Мені здається, пана Ромеро де Торреса охопив диявол!

— Ні. Лікар допоможе. Ну ж бо, Даніелю, біжи. А ви, будь ласка, дайте мені ключі.

Лікар Баро, постійний відвідувач нашої книгарні, був неодружений, страждав на безсоння й усі ночі проводив, читаючи Золя та дивлячись об’ємні знімки молодих красунь у спокусливій білизні, щоб розвіяти нудьгу. Хоча він і називав себе лишень другорядним знахарем,