Читати книгу - "Ностальгiя"

Правда, він має чималий козир. Мадам, — стукне об стіл пакою грошей, — будьте чемні, не забувайте, чия ви дружина. Вашими пухкенькими губками їсти малину, а не сваритися, де ми сьогодні обідаємо? На честь нашої зустрічі я волів би почастувати вас омарами та перепілчиними яйцями у найдорожчому ресторані. Чи ви надаєте перевагу солов’їним язичкам? Будь ласка, а що питимете? Сухий мартіні? Чинзано? Прошу дуже.

Ти що, спитає Софія, пишеш сценарій для Голлівуду? О ні, мадам, для нашого рідного українського кінематографа. Ну, любий, тоді давай сюди гроші, а я краще наварю тобі вареників. З чим бажаєш — з картоплею, сиром, капустою? Прошу дуже.

Микола зійшов з автобуса і рушив у бік Поштової площі, щоб пересісти на метро. Так-так, любий, годі роз’їжджати на таксі, аванс у кишені, а сценарію ще немає, так що катайся «на метрі», як казав той таксист Борсучок. Теж немовби плів нісенітниці, але, здається, мав рацію, як і його колега, котрий віз Миколу з вокзалу («У того жінка поїхала з дітьми, а в тої чоловік»). Ні, ці хлопці не дурні, не виміряєш такої халепи тільки рентгенами й берами, немає на неї дозиметра. Нема.

А ти, Подоле, як тепер поживаєш? Будуєшся-реставруєшся? Правильно, треба жити. Будемо жити, Подоле. Будемо пам’ятати. Чи не забув, як ми ходили туто з Костем Гнатовичем, чоловіком, котрий тебе так любив, перегладив усі твої камінчики, перелащив очима кожну церковицю, хоч ти, Подоле, й завдавав йому туги, завдавав гіркоти онімілими стінами Києво-Могилянської академії, могилою Сагайдачного, похованою під залізяччям трансформатора (оце такий пам’ятник?), допікав кожним знесеним будиночком. Але ти не винен, прости нас, грішних, прости і мені за те, що колю тобі очі твоїми ж ранами.

Нема вже й того будиночка, де жив старий книжник, у котрого Кость Гнатович роздобув збірочку Тодося Осьмачки.

Нема вже й професора Христича…

Знаєш, як він помирав?

Пам’ять болить дужче за тіло. Хвороба, щоб змилостивитись над чоловіком, намагалась одібрати у нього пам’ять. І не могла.

Востаннє я бачив його зимового дня. Пригадую, з усіх сил світило сонце і закипав мороз. Скипень був. У повітрі стояв срібний дим.

Я зайшов у його кімнату, і після сліпучого сонця вона видалася мені зовсім сутінною.

Тітка Явдоха шепнула мені, що брат уже нікого не впізнає і називає її Ганнусею — так звали його дружину.

Професор Христич лежав у ліжку і порожніми очима дивився у стелю. Певніше, дивився у безвість, він нічого не бачив. Почувши, що хтось зайшов, він спитав:

— Це ти, Ганнусю?

— Я, — сказала тітка Явдоха.

— Ти наготувала мішки? Сьогодні ж поїдемо копати картоплю.

— Наготувала.

— Ну й добре, а то всі вже обпорали свої городи, а в нас картопля стоїть невикопана, куди це годиться?

— Ось Микола прийшов, — сказала тітка Явдоха.

— Який Микола — Лисович? Його ж давно розстріляли… Миколу, Валеріана, Петра, Андрія… А Тодось збожеволів і побіг на Львів. Нема вже нікого. Ніхто вже не прийде, Ганнусю, не підманюй мене, бо звідти не приходять. Та і як це до мене можуть прийти, коли я вже помер? Ти ж мене поховала, Ганнусю?.. Розкажи, де мене поховали. На Берковцях? Ну, це пусте. А людей багато було на похороні?

— Багато, — сказала тітка Явдоха.

— Пом’янули?

— Пом’янули.

— Дивись же мені, щоб ніхто не був ображений. Це таке діло, що скупитись негоже.

Здається, він усміхнувся. І прикрив повіки. І мовив уже потойбічним голосом:

— От камень, єгоже не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла.

Це були його останні слова.

Що казати про двох, коли людина й сама так часто себе ошукує? Микола зайшов у квартиру й відразу зрозумів, що дурив себе марно, після нього ніхто сюди не заходив, кругом стояла важка глухота, навіть кицька уже знемогла й заніміла: навіщо кричати, коли всі оглухли?

На прим’ятій подушці у спальні так само лежала розгорнута книжка, і ця розібрана постіль ще дужче розбурхувала в ньому уяву, будила те, що намагався в собі приспати і що було вже понад його волею.

Він знов узяв ту книжку, узяв мимоволі, без думки, може, підсвідомо шукаючи в ній якогось знаку, потім згорнув і прочитав назву: «Добра людина із Сезуана». Цю Брехтову п’єсу він читав, ще навчаючись в університеті, майже забув її і пам’ятав тільки, що Бог, зійшовши на землю, побачив найдобрішу людину в повії, як побачив те ж саме і Мопассан у своїй знаменитій «Пампушці». «Але навіщо йому, добросердому і всевидящому християнському Богові, було спускатись на землю, коли він і так мусить усе бачити із-за хмар? — злостиво подумав Микола, не приймаючи театральних умовностей. — І якщо він такий щирий та зичливий, то навіщо допустив падіння доброї людини? Фальш. Лицемірство. Облуда. Бо якщо по правді, то добра людина із Сезуана першою ж мала жбурнути у нього каменем».

Наш Бог — це пам’ять. Добра і зла, милосердна й жорстока. Вона, як ворожка, перетасовує карти нашої долі: що захоче, те й кине. Ось ти намагаєшся пригадати Брехтову п’єсу, а на думці вже інше: чому саме ця книжка опинилась на незастеленім ліжку? Адже Софія ніколи не любила читати п’єс. Що це — випадок? Буває, що кілька літ не бачив когось із знайомих, і от ідеш у хрещатиківському натовпі й ні сіло ні впало його пригадаєш, а потім глядь — іде ця людина назустріч. Чому? Щось літає в повітрі? Що?

«Добра людина із Сезуана». Чому? Може, Софія разом із Лідою взялася робити ту передачу для телебачення? І почала з Брехта?

Лідуся розповідала, аж захлиналася: уявляєш, мені замовили підготувати передачу про повій. Наш оператор працюватиме прихованою камерою у валютному барі. Запросимо хлопців з театрального, чорнявих, звичайно, видамо їм долари, вони розмовлятимуть з акцентом, ти уявляєш, як це цікаво? Я вже й заставочку для початку придумала: лежить віночок на тротуарі, із живих квітів, а по ньому топчуться, топчуться, і ніхто того не помічає. Усе це крупним планом, уявляєш? І абсолютна тиша. А потім вривається музика валютного бару, і ці наквацьовані обличчя, склянки зі слідами помади, солоні горішки, долари… Може бути?

Авжеж, кивнув їй Микола, думаючи, що кому-кому, а Лідусі така передача вдасться, досвіду тут їй не позичати, і ще не вгадано, чи поталанить її «героїні» потрапити у фешенебельний номер «Інтуристу», а Лідуся точно підчепить когось із отих студентиків-театралів, можливо, навіть