Читати книгу - "Друге життя Брі Таннер"

– Так… ну… є вурдалаки, які мають особливі вміння – понад нашу звичайну силу й загострені чуття. Ви вже з таким стикались у… нашому клані, – тепер він уже старався уникати Фредового імені. – Дар – річ рідкісна, трапляється, може, раз на п’ятдесят вампірів, і всі дари різні. Різновидів дуже багато, і в декого дар потужніший, ніж в інших.

Почулися численні перешіптування – присутні обмінювалися думками, чи вони часом теж не обдаровані. Рауль наприндився, наче вважав, що він точно талановитий. Та наскільки я могла судити, єдиним унікальним вурдалаком, який вирізнявся із загалу, був той, що зараз стояв поряд зі мною.

– Увага! – звелів Райлі. – Я вам кажу це зовсім не для розваги.

– А цей ворожий клан… – перебила його Крісті, – серед них є обдаровані?

Райлі схвально кивнув.

– Атож. Я радий, що бодай хтось здатен скласти два і два.

Рауль заголив верхні зуби.

– Члени цього клану не просто обдаровані – вони небезпечно талановиті, – вів далі Райлі, стишуючи голос до ледь чутного шепоту. – Серед них є вампір, який уміє читати думки, – Райлі вдивлявся в наші обличчя, намагаючись збагнути, чи ми усвідомили важливість цього відкриття. – Уявіть, люди! Він зазиратиме просто вам у голови! Якщо ви нападатиме, він знатиме про кожен ваш рух, щойно ви про це подумаєте. Хтось кидається ліворуч – а він уже про це знає.

Всі уявили – і на мить знервовано завмерли.

– І саме через це ми такі обережні – і я, і ваша сотворителька.

Коли Райлі згадав про неї, Крісті аж відсахнулася від нього. Рауль мав вигляд іще сердитіший. Нерви були напружені в усіх.

– Ви не знаєте її імені, не пам’ятаєте, яка вона зовні. Це для нашого захисту. Якщо хтось із ворожого клану заскочить когось із вас зненацька, ніколи не дізнається, що ви пов’язані з нею, і можливо, просто вас відпустить. Якби ж вони знали, що ви належите до її клану, то не забарилися б вас знищити.

Але сенс цих слів я розуміла не зовсім. Невже таємничість не захищає саме її більше, ніж нас? Та ми не мали часу, щоб обміркувати заяву Райлі, бо він уже провадив далі.

– Певна річ, уже немає значення, що вороги вирішили з’явитися в Сієтлі. Бо ми заскочимо їх по дорозі – і знищимо, – він присвиснув крізь зуби, – готово! І тоді не тільки місто належатиме нам – усі клани знатимуть, що з нами краще не сваритися. І нам більше не доведеться так замітати сліди. Кожен отримає стільки крові, скільки схоче. Зможе полювати щоночі. Ми захопимо місто й правитимемо там.

Ричання й гарчання прозвучало як оплески. Райлі підтримували всі. Крім мене. Я не рухалася, не зронила і звуку. Та к само і Фред, але чому – хтозна.

Я не підтримувала Райлі, бо обіцянки його відгонили брехнею. Адже в іншому разі всі мої логічні висновки були хибними. Райлі сказав, що тільки цей єдиний ворог не дозволяв нам полювати без жодних обмежень і обережності. Але це не в’язалося з тим фактом, що і решта вампірів ховаються від людей – бо інакше всі люди давно б уже про нас знали.

Я не могла зосередитися, щоб це обміркувати, бо двері нагорі так і не відчинялися. Дієго…

– Але нам доведеться об’єднатися. Сьогодні я вас дечого навчу. Бійцівських навичок. Бо тут слід не просто вовтузитися, як немовлята в пісочниці. Коли стемніє, ми вийдемо попрактикуватися. Викладайтеся на повну, але не губіть пильності. Наш клан більше не втратить ні бійця! Ми всі потрібні одне одному – всі до ноги. Більше я не терпітиму ваших туполобих витівок. Якщо ж ви гадаєте, що мене можна не слухатися, то дуже помиляєтесь, – на коротку мить Райлі зробив паузу, а м’язи на його обличчі шарпнулися. – Це зразу стане ясно, коли я відведу вас до неї… – (кімнатою прокотила хвиля тремтіння; я теж здригнулася), – і міцно триматиму, поки вона віддиратиме вам ноги, а тоді повільно-повільно палитиме пальці, вуха, язик – кожну частину вашого тіла…

Всі ми вже втрачали руки-ноги, а дехто й не тільки кінцівки, всі ми пройшли через вогонь перетворення на вампірів, тож легко могли собі уявити цей біль, проте злякала нас навіть не сама погроза, а обличчя Райлі в той момент, коли він вимовив останні слова. Воно не кривилося від люті, як зазвичай, коли він сердився; його лице було холодне й спокійне, гладеньке й прегарне, а кутики вуст склалися в подобу посмішки. Зненацька мене прошило відчуття, що переді мною стоїть зовсім новий Райлі. Щось його змінило, зробило жорсткішим, і я не могла уявити, як за одну ніч міг з’явитися цей вишуканий лиховісний усміх.

Здригнувшись, я відвела погляд і зауважила, що вищир Рауля також змінився – тепер це було відлуння посмішки Райлі. Замалим не навіч я бачила, як у голові Рауля крутяться трибки. Він-бо вже у найближчому майбутньому повбиває всіх ворогів!

– А тепер давайте розіб’ємося на команди і потренуємося, – мовив Райлі, і обличчя його знову стало нормальним. – Крісті, Раулю, зберіть кожен своїх дітлахів, а решту розподіліть порівну. І жодних бійок! Доведіть мені, що ви здатні діяти раціонально. Покажіть себе.

Зразу потому він одійшов від двох ватажків, цілком ігноруючи той факт, що вони миттю заходилися перегиркуватись, і зробив велику дугу по кімнаті. Дорогою він штовхнув кількох вампірів у плече, змушуючи приєднуватися до того або того ватажка. Мені спершу було й невтямки, що він рухається у моєму напрямку, – адже він обійшов таке широке коло.

– Брі, – гукнув він, звужуючи очі, щоб роздивитися мене. Схоже було, що йому це не так і легко.

Я почувалася крижаною брилою. Мабуть, у лісі він занюхав мій слід. Тепер я труп.

– Брі! – повторив Райлі, цього разу м’якше. Голос його нагадав мені нашу найпершу зустріч. Тоді він виказував награну приязнь… Райлі провадив іще тихше: – Я пообіцяв Дієго, що передам тобі від нього звістку. Він згадував якихось ніндзя. Ти щось розумієш?

Райлі й досі не мав змоги на мене дивитися, але продовжував наближатися.

– Дієго? – пробурмотіла я – просто не змогла стриматися.

Райлі ледь помітно посміхнувся.

– Можна з тобою поговорити? – він кивнув на вихід. – Я перевірив усі вікна та двері. На першому поверсі цілком темно і безпечно.

Я усвідомлювала, що тільки-но віддалюся від