Читати книгу - "Сіддхартха"

Ніжно дивився Сіддхартха на плинний потік, у зеленаву прозору воду, на кришталево-ясний і загадковий її малюнок. І бачив Сіддхартха, як із глибині підіймаються світлі перла, як бульбашки тихо пливуть на поверхні, як у дзеркальній гладіні відбивається небесна блакить. Безліччю очей дивилась на нього річка — білих, зелених, кришталево-прозорих, небесно-блакитних... Як він любив цю воду, як вона його чарувала, який він був їй удячний! І почув Сіддхартха у серці голос — новий, той, що прокинувсь. І голос сказав: «Люби цю річку! Не кидай її! Вчися в неї! » Так, він хоче у неї вчитись, він хоче її слухати! Бо хто цю річку збагне і її таємницю, той, здавалось йому, збагне й багато чого іншого, багато таємниць, усі таємниці.

Однак цього дня з усіх річкових таємниць він бачив лише одну, і вона полонила його душу. Він бачив: вода все тече й тече, тече без упину, а проте постійно перед очима, постійно, всякчас та сама — й усе ж таки щомить інша! О, хто зрозуміє це, хто осягне це? ! Він цього не осягав і не розумів, він лише відчував, як у ньому ворушиться здогад, далекий-далекий спомин, лунають відлуння божественних голосів.

Сіддхартха підвівся — голод у тілі став уже просто нестерпним. Захоплено рушив він далі — понад берегом, проти течії, наслухаючи, як плюскотить вода, дослухаючись, як буркотить у череві голод.

Коли він прийшов на перевіз, човен саме причалив до берега, а в ньому стояв той самий чоловік, що колись переправив молодого саману через річку. Сіддхартха впізнав його; він також дуже постарів.

— Візьмеш на той бік? — запитав Сіддхартха.

Перевізник, здивований тим, що такий поважний чоловік подорожує пішки й сам, узяв Сіддхартху в човен і відштовхнувся від берега.

— Гарне життя ти собі обрав,— озвався по хвилі гість.— Це ж, либонь, просто щастя — день при дні жити і плавати на такій річці.

Перевізник, налягаючи на весла, всміхнувся:

— Це ти правду сказав, добродію, життя в мене гарне. Та хіба будь-яке життя, будь-яка робота не гарна?

— Та, мабуть, гарна. Але в тебе така робота, що я тобі навіть заздрю.

— Ох, тобі вона, певно, скоро набридла б. Це діло не для гарно вбраних людей.

Засміявся Сіддхартха:

— Сьогодні до мене через цю одіж один уже раз придивлялись, і придивлялися із недовірою. Чоловіче, послухай, може, ти взяв би у мене цю одіж? Бо вона мене вже обтяжує. Та й не маю я чим, щоб ти знав, заплатити тобі за переправу.

— Добродію, ти жартуєш! — засміявся перевізник.

— Я не жартую, друже. Пригадай, колись ти мене один раз уже перевіз за спасибі. Тож зроби це и сьогодні і прийми замість плати мій одяг.

— Невже ти, добродію, підеш далі роздягнений?

— Ох, та найкраще мені нікуди не йти зовсім. Найкраще було б, перевізнику, якби дав ти мені якогось старого фартуха й узяв мене за помічника чи, швидше, за учня, бо спершу я мушу навчитись давати раду човнові.

Довго дививсь перевізник на незнайомця, довго й допитливо.

— Тепер я тебе впізнав,— сказав він нарешті.— Колись ти у мене заночував. Давно це було, либонь, років двадцять чи й більше тому. Я перевіз тебе через річку, і ми попрощались як добрі друзі. Ти був не самана? Але як тебе звати, я вже й не пригадую.

— Звати мене Сіддхартха, і тоді, як ми бачились, я був справді самана.

— Що ж, я радий тобі, Сіддхартхо. Мене звати Васудева. Сподіваюся, ти й цього разу завітаєш до мене в гості, заночуєш у моїй хижі й розкажеш, звідки йдеш і чому оця гарна одіж тебе так обтяжує.

Човен виплив на середину річки, і Васудева наліг на весла, щоб їх не знесла течія. Спокійно працював перевізник дужими руками, тримаючи око на носі човна. Дивлячись на нього, Сіддхартха пригадав, як колись, того останнього дня в його саманському житті в серці у нього вже ворухнулась була любов до цього чоловіка. Вдячно прийняв Сіддхартха запрошення Васудеви. Вони причалили до берега, Сіддхартха поміг Васудеві прив’язати човна, і перевізник запросив його до хижі. Потім господар пригостив Сіддхартху хлібом та водою, і той залюбки поїв, а коли Васудева почастував його ще й манговими плодами, то Сіддхартха залюбки поїв і їх.

Після цього — сонце хилилося вже до вечірнього пруга — вони вийшли на берег, посідали на колоду, і Сіддхартха почав оповідати Васудеві про те, хто він і звідки, про своє життя — таке, яким він побачив його цього дня, в ту годину зневіри. До пізньої ночі лилась його розповідь.

Перевізник слухав дуже уважно. Кожне слово він брав до серця — й про те, хто батько-мати в Сіддхартхи, і про його дитинство, про науку й шукання, про радощі й нужду. З-поміж усіх Васудевиних чеснот ця була особлива, найбільша: він умів, як мало хто вміє, слухати. Перевізник весь час мовчав, але той, хто говорив, відчував, як близько до серця бере Васудева чужі слова — спокійно, щиро, уважно; він нічого не пропускав, не виказував нетерпіння, не висловлював ні похвали, ні осуду. Васудева лиш слухав. І Сіддхартха збагнув, яке то велике щастя — звірятись людині, що вміє так слухати, вливати до її серця свої шукання, свій біль, своє життя.

Та коли він, уже завершуючи розповідь, згадав про кокосову пальму на березі і про глибоке своє падіння, про слово священне «Ом» і про те, як, збудившись від сну, пройнявся любов’ю до річки, перевізник став слухати ще пильніше; заплющивши очі, він весь обернувся на увагу. Ось Сіддхартха змовк, запала тривала тиша, і Васудева промовив:

— Сталося так, як я й думав. Річка до тебе озвалась. І тобі вона стала другом, і до тебе заговорила. Це добре. Сіддхартхо, мій друже, зоставайся у мене. Колись мав я дружину, її ложе стояло поруч з моїм, та вона вже давно померла, і я вже давно живу сам. Лишайся зі мною, місця й харчів тут стане на двох.

— Дякую,— мовив Сіддхартха.— Дякую і