Читати книгу - "Заклятий козак"

Дід схопився за сиву голову й почав голосити.

Князь схопився з землі й побіг мов божевільний. Ухопив малого трупика й почав з ним бігати по пожарищі. Потім поклав синка на землю, припав до обгорілого трупа матері, бив себе кулаками в груди й кричав та плакав, то знов затискав кулаки й погрожував у той бік, звідкіля, на його думку, наскочили були ординці, й качався між обгорілими колодами.

Петро боявся, що князь у болю може собі яке лихо заподіяти: прискочив до нього, схопив його сильними руками попід пахи й силкувався покласти його на ноги.

- Годі, князю, вважай. Мертвих не воскресиш, треба подумати, як тут який лад завести, трупів по-християнському поховати.

- Ніякого мені ладу заводити не треба. Для мене все пропало, на що мені жити?

Він добув із піхви ніж.

- Князю! - крикнув несамовито Петро й кинувся виривати князеві ніж.

Та справа була нелегка, князь не давався.

- Пусти, Петре, - крикнув, - а то я й тебе заріжу. Не хочу я жити…

- Князю, душі не губи, ти християнин, не слід із божою волею на прю ставати18…

- Ніякої волі я не знаю, - кричав князь, - пусти… я не хочу жити.

- Князю, - кричав у розпуці Петро, добуваючи останніх сил, щоб держати князя за руку, - князю, хто помститься за твою, за нашу кривду? Ти залишиш поганців не покараними? Великий гріх візьмеш на той світ, більший, ніж самогубство…

Князь випустив ніж із рук.

- Твоя правда, Петре, мені не вільно тепер умирати… Я мушу віднайти мою нещасну Ганну. Як би її й під землею заховали, я її знайду, я визволю… А не найду, не попадайсь мені в руку, татарине, не вийдеш від мене цілий, загинеш у страшних муках! Так мені, Боже, допоможи!

Князь підняв до присяги руку вгору й поглянув туди, де недавно ще стояла церква. Встав із землі, страшно дихав, заточувався мов п’яний. Страшка було на нього глянути: голова вкрилася сивизною, очі запалі, з ямок блищало страшне опиряче сяйво, губи викривилися, кутками спливала біла піна. Він тремтів. Нагадав собі Петрові слова.

- Чи я знаю, Петре, що мені робити?

Закрив долонями очі й почав судорожно плакати, та вже тим чоловічим, сердечним плачем, кривавими слізьми.

Петро мовчав, поки князь не виплачеться. Він знав, що такі сльози зменшують біль зраненої душі.

- Треба буде зажадати помочі від князя Чорторийського. Самі не дамо собі ради. Слухай, діду, підеш у село та знайдеш кого, що в часі нападу був у полі. Хай як-стій сюди приходить, князь наказує. Панько побіг.

- Нема чого на посланців покладатися, - сказав князь, отираючи заплакані очі, - поїдемо самі…

Петро привів коней, що зайшли були в сад і скубли зелену траву.

Коні були потомлені, їхали поволі. Та не було й чого поспішати…

* * *

В Чорториї перестрашилися, побачивши князя.

- Пробі, що сталося? - спитали обоє старі нараз,

- Нема мого Ружина, нема матусі, нема синка, нема Гані, її татари в ясир узяли… Її передчуття справдилося… - говорив Богданко, не звитавшися, присів і спер обіруч важку голову.

Старих мов громом прибило. Князь ходив безрадний по хаті, княгиня ламала руки й голосила.

- Моя бідна дитина буде десь гаремовою жінкою якогось поганця… Краще б мені було побачити її в домовині… Бідні ми, таке нещастя Господь на нас наслав…

Богданко підвів голову.

- Тату, порятуйте мене, в Ружині треба негайно зробити лад та тим бідним мученикам християнський справити похорон. Людей треба, та дощок, та майстрів, та кілька десятків домовин треба, сам не знаю, кілько…

Старий князь, усе ще приголомшений, розвів руками, як той, що бачить конечну потребу, та не знає, як забратися до діла…

- Я все це полагоджу, ваша княжа милосте, - обізвався Петро, - коли мені доручите…

- Добре, Петре, наказуй моїм княжим іменем моїй челяді, я не знаю, де моя голова…

Петро метнувся надвір, зібрав кілька десятків людей, набрав на вози дощок і подався з цим усім до Ружина, залишаючи самого князя в Чорторийських.

Князь сидів довго на тому самому місці, Часами важко стогнав, то знову хлипав, мов мала дитина після, довгого плачу, то знову хапав себе за груди біля серця, корчив лице з болю, наче не міг відітхнути.

На питання, які йому старі ставили, або не відповідав нічого, або безнадійно махав рукою.

- Одного не можу собі вибачити, - казав наче сам до себе, - чого я бідної Ганусі не послухав, не залишився дома. Цього я ніколи собі не вибачу. Вона, бідна, передчувала, голос божий її остерігав…

- Така була воля божа, сину, і проти неї нічого не вдієш. Хіба ти певний, що, залишившись дома, ти був би її врятував? І ти міг з ними пропасти, - казала княгиня,

- І краще було б, мамо, коли б був загинув ураз з моїми найдорожчими.

- Богданку, гріх тобі таке казати, - обізвався князь. - Незбагнуті божі задуми, і ти не знаєш, на що та на яке тебе Господь призначив.

Від того слова Богданко встав, випрямився в увесь ріст і заговорив сильним голосом:

- Я вже знаю, до чого мене Господь призначив: до кривавої мсти над ворогами хреста, над чортівським півмісяцем. Тремтіть переді мною, поганці, пізнаєте ви мене й важко спокутуєте за кривди християнському народові… Прощайте, тату й мамо, не довелося вам у спокою віку доживати, радіти щастям нашим і ваших онуків…

- Куди ж ти, сину, вибираєшся? - спитав князь.

- На Січ іду… Там знайду охочих, що підуть зі мною в огонь і воду, і все на поганців, бо іншої мети моє життя мети не може… А, може, при божій помочі я віднайду мою Ганусю… Тоді ми вернемося й заживемо щасливо, мов у божому раю, - і усміхнувся сам до себе на ту думку, що блискавкою перейшла його голову…

- Господи тобі допоможи, - сказав князь, хоч і не вірив у таку можливість. - Та ти не поїдеш, поки похоронів не справимо…

Богданко кивнув головою. Незабаром далось чути дудоніння кінських копит…

* * *

Доїжджаючи до Ружина, почув здалека людські голоси, стукіт сокир та журчання пили,