Читати книгу - "Хранителі Персня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він підійшов до вікна, розсунув завіску й розкрив віконницю. Сонце знову залляло кімнату. Сем, насвистуючи, пройшов по ближній доріжці.
— А тепер, — сказав чарівник, — вирішувати належить тобі. Але ти не залишишся сам. — Він поклав руку на плече Фродо. — Я допоможу тобі нести цей тягар, поки [72] він буде твоїм. Але нам треба діяти і негайно. Ворог підіймає голову.
Запала довга мовчанка. Гандальф знову сидів і попихкував люлькою у глибокій задумі. Очі він прикрив, але з-під опущених вій пильно стежив за Фродо. А той уставився на червоніюче вугілля у вогнищі, й воно розросталося в його очах, доки не здалося йому, наче він дивиться у колодязь, де бухкає страшне полум'я. Він згадав про легендарну Згубну Щілину і жахливу Вогняну Гору.
— Ну, то що? — спитав нарешті Гандальф. — Про що ти міркуєш? Вирішив, що робити?
— Ні, - відповів Фродо, повертаючись з пітьми і з подивом переконуючись, що навколо ясний день і за вікном — залитий сонцем сад. — Чи, взагалі, так. Наскільки я зрозумів, я мушу поки що Зберігати та охороняти Перстень, хоч би як погано мені від цього не було.
— Якщо ти так зробиш, він дуже нескоро заволодіє тобою.
— Сподіваюсь, — відказав Фродо. — Але ти все ж таки швидше підшукай іншого охоронця. А поки що, здається, я стаю небезпечним для усіх, хто мешкає зі мною, і не можу залишатися тут, доки Перстень у мене. Отже, доведеться залишити Торбу, покинути Край, усе полишити та йти геть, — зітхнув він. — Я хотів би врятувати Край, хоч іноді його мешканці здаються мені страшенно безглуздими й нудними, і який-небудь землетрус чи напад драконів пішли б їм на користь. А зараз я відчуваю, що дальні мандри буде легше витримати, доки за спиною в мене залишається Край, мирний і затишний. Я знатиму, що десь є надійний клаптик землі, хай навіть мені вже не судилося ступити на нього.
Звісно, іноді я мріяв, що колись піду, але так, для розваги: вервечка пригод, як у Більбо, та навіть краще, із щасливим кінцем. Але тепер на мене чекає вигнання, втеча з вогню та в полум'я, і зло піде за мною по п'ятах. А у такому разі краще йти самому. Але ж я відчуваю себе таким маленьким, збентеженим, я у відчаї, а Ворог такий могутній та жахливий…
Він не зізнався Гандальфу, але, поки говорив, палке бажання піти слідом за Більбо зажевріло в його душі — піти за Більбо і, якщо пощастить, знайти його. Це бажання здолало навіть страх: він ладен був бігти стрімголов, без [73] капелюха, як зробив це Більбо таким же ранком багато років тому.
— Фродо, голубе! — скрикнув Гандальф. — Гобіти й справді дивовижні істоти! їх можна вивчити наскрізь за місяць, а потім через сто років вони раптом здивують тебе при нагоді. Я майже не сподівався почути таку відповідь, навіть від тебе. Але Більбо не помилився у виборі спадкоємця, хоч і не підозрював, як це важливо. Боюся, що ти маєш рацію. Перстень недовго залишиться таємницею; і для твого ж — та й загального — добра треба буде піти і залишити ім'я Торбинса тут. У глушині за межами Гобітанії мати це ім'я буде небезпечно. Отже, для початку давай-но змінимо тебе на, скажімо, Підкопай. Але навряд чи варто тобі йти самому. Якщо знайдуться такі, хто захоче йти за тобою, до кого ти маєш довіру й не завагаєшся повести назустріч невідомій долі, - це добре. Але будь уважний, обираючи супутника! І думай, що кажеш, хоч би й найближчим друзям. У Ворога багато слуг, багато способів…
Раптом він увірвав розмову й прислухався. Фродо відразу помітив, що у кімнатах та й зовні зробилося якось незвично тихо. Гандальф крадькома підібрався до вікна, а потім раптом скочив на підвіконня, перегнувся додолу і помацав рукою. Пролунав жалісний зойк, і у вікні з'явилася кудлата голова Сема Гемджи, якого міцно тримав за вухо чарівник. -
— Та ви тільки подивіться! — сказав Гандальф. — Щоб мені очі повилазили! Це ж Гемджи-молодший і ніхто інший. Цікаво, що ти там робив?
— Ой, та відпустіть мене, дядечку, пане Гандальфе! — заголосив Сем. — Нічого я не робив… травичку підстригав під віконцем. — Він підібрав із землі свої ножиці і продемонстрував як доказ.
— Щось не віриться, — сказав Гандальф суворо. — Ножиць твоїх вже давненько не чути було. Отже, підслуховуєш?
— Даруйте, даруйте, пане, тільки я вас не розумію. Нічого я не підраховую, що ж тут у садку рахувати!
— Не вдавай з себе дурня! Що ти чув і для чого слухав? — Очі чарівникові блиснули, брови зігнулися, немов дві щітки.
— Пане Фродо! — заблагав Сем, тремтячи з переляку. — Хай він мене не ображає! Він як оберне мене зараз [74] на якусь гидоту! Батечко старий того не переживе! Я нічого лихого не хотів, от як небо святе, пане!
— Він тебе не займе, — ледь стримуючи сміх, сказав Фродо, хоча сам був дуже здивований. — Він знає, як я, що ти нічого лихого не хотів. Але краще тобі не опиратись, коли тебе спитали.
— Гаразд, пане, — сказав Сем, тремтячи дещо менше. — Я чув багато усього, чого й не дуже зрозумів, про якогось ворога, та перстеник, та пана Більбо, а ще про драконів, і вогняну гору, і… і про ельфів, пане. Як почув, то вже й відірватися не міг, отож, знаєте, як то бува. Ой, пане, як же ж мені такі розмови до вподоби! Я вірю, що то правда, а на Теда мені начхать. Ельфи! Аж кортить побачити їх! Не могли б ви, пане, взяти мене з собою та показати ельфів?
Гандальф раптом розсміявся.
— А йди-но сюди! — звелів він і, простягнувши руки, підняв здивованого Сема з ножицями, обрізками трави та всім іншим, затягнув через вікно і поставив на підлогу.
— Отже, тобі треба бачити ельфів? — спитав він, уважно придивляючись до Сема, але на обличчі його промайнула посмішка. — І ти чув, що пан Фродо мусить піти звідси?
— Авжеж, пане, і ледь не задихнувся — мабуть, те ви й почули. Я спробував стриматися, пане, аж воно якось не стрималося. Так мені смутно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранителі Персня», після закриття браузера.