Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

бідній сліпій, та її доньці. Як деколи приходив після обіду, обходив довкола хати, підправляв, прибивав. Без його допомоги їхня хата давно б завалилася. Розповіді старої, доходили й до села. Проте більшість із тих, хто це чув, говорили, що стара вже зовсім здала. Не так все сприймає, бо, мабуть, вже й чути почала погано. Про що вона може говорити, коли нічого не бачить!

Вуй із полонини перестав приходити до Петруся-козопаса. Проте хатину він відремонтував на славу: який би вітрище не дув, вона витримувала все, і ніде нічого навіть не скрипіло. Тепер усі свої дні сліпа бабуся починала зітханнями. Жоден із них не проходив, щоб вона, скаржачись, не казала: «Ох, разом з дитиною забрали від нас усе хороше. Всю радість від нас забрали. Дні такі порожні тепер. От хоч би раз іще, перед тим, як померти, змогла послухати Гайді…».

Оповідка шоста
Нове та незвідане

У домі Зеземаннів, у Франкфурті, в зручному інвалідному візку лежала їхня хвора донечка Клара. В цьому візкові, у якому її перевозили з кімнати в кімнату, вона проводила увесь день. Клара саме перебувала в покої для навчань. Ця кімната межувала з великою їдальнею. Тут була сила-силенна всіляких апаратів та пристроїв для того, щоб дівчинка відчувала себе комфортно. Все свідчило, що Клара проводить тут досить багато часу. Величезна та красива шафа зі скляними дверцятами та полицями, заставленими книгами, наводила на думку, чому кімната так називається: у цьому приміщенні паралізована щодня мала уроки.

Личко у Клари було видовжене та бліде, волошково-синіми очима дівчинка дивилася на великий настінний годинник: стрілки на ньому пересувалися чомусь надзвичайно повільно. Зазвичай Клара ніколи не була зухвалою і не виявляла нетерплячки, проте сьогодні був інший день.

— А що, панно Роттенмаєр, іще не час?

Та, до кого вона звернулася, сиділа за маленьким робочим столиком і вишивала. Одягнена вона була в щось невизначеного покрою і таємничої форми, на кшталт сака[8] з високим коміром. Одяг підкреслював бундючність його власниці. Загальну картину пихи доповнювала зачіска у вигляді купола. Панянка Роттенмаєр служила у Зеземаннів довший час. Вона замінила їм померлу економку. Тобто панна вела господарство і наглядала за всією прислугою. Пан Зеземанн проводив багато часу в поїздках, тому віддав управління домом в її руки, але з однією умовою: його донька має вирішальне право голосу, і ніщо не повинно суперечити її бажанням.

Тоді ж, як, демонструючи нетерпіння, Клара вже вдруге цікавилася, чи не пора вже прийти тим, на кого вона чекає, внизу, перед вхідними дверима, стояла Дорка, тримаючи за руку Гайді, та питала кучера Йоганна, той саме зліз із козлів карети, чи не запізно потурбувати панну Роттенмаєр.

— То не до мене, — буркнув кучер, — дзвоніть у двері, на то Себастян у коридорі.

Дорка зробила так, як веліли. І сходами спустився лакей у лівреї з великими круглими гудзиками і такими ж великими та круглими очима на фізіономії.

— Я б хотіла спитати, чи не запізно попросити панянку Роттенмаєр, щоб вона мене прийняла, — повторила тітка Дорка.

— Це не моя компетенція, — відповів лакей. — Зверніться до покоївки Тінетти, це дзвінком нижче.

Після цих слів, нічого більше не пояснюючи, Себастян щез. Дорка навіть не встигла очима кліпнути.

Вона натиснула на дзвінок нижче. Тепер на сходах з’явилася покоївка Тінетта. З іронічним виразом обличчя та сліпучо білим головним убором на маківці.

— Що там таке? — спитала вона, навіть не зійшовши додолу. Дорка знову повторила своє прохання. Покоївка Тінетта щезла ще швидше ніж Себастян, проте за мить з’явилася знову і прокричала:

— Заходьте, на вас чекають!

Дорка з Гайді піднялися сходами та зайшли, слідуючи за покоївкою, у кімнату для навчання. Тітка, демонструючи ввічливість, залишилася стояти коло дверей. Увесь цей час, і навіть стоячи уже в кімнаті, вона міцно тримала малу за руку, бо боялася, щоб тут, на чужині, їй, часом чого не сталося.

Панна Роттенмаєр поволеньки підвелася з крісла та підійшла до них, аби зблизька роздивитися подружку для ігор дочки господаря будинку. Очевидно, вона залишилася не дуже задоволеною побаченим: платтячко з простенької бавовняної тканини та солом’яний капелюшок, добряче пожмаканий у дідусевій шафі, надавав малій надзвичайно простодушного вигляду. З-під цього капелюшка вона з неприхованим зачудуванням розглядала вежу на голові управительки.

— Тебе як звати? — запитала Роттенмаєр, — після того, як кілька хвилин обмацувала поглядом дівчинку, а та в свою чергу пильно дивилась на неї.

— Гайді, — чітко відповіла мала дзвінким голосом.

— Як-як? Це ж не християнське ім’я, таким іменем тебе не могли охрестити. Яке ім’я дали тобі під час хрещення?

— Яке ім’я дали мені під час хрещення — я вже не пам’ятаю, — відповіла Гайді.

— Ну і відповідь, — зауважила управителька, хитаючи головою, — панно Доротеє, дитина така дурненька чи, може, вона насміхається?

— Коли ваша ласка, я хотіла б сказати, шановна панно, — запобігливо мовила Дорка, після того, як дала Гайді легенького стусана в спину за таку відповідь, — дитина ще дуже мало чого бачила в світі. Вона не дурненька і не насміхається, вона й насміхатися не вміє. Дівчинка просто каже те, що думає. Даруйте, вона вперше в панському домі, гарним манерам ще не навчена. Проте, шановна панно, мушу відзначити: дитина слухняна і легко всьому вчиться. Проявіть, панно, прихильність та поблажливість. При хрещенні вона отримала ім’я Аделаїда,[9] так само сестрицю мою рідну, покійницю,