Читати книгу - "Хроніки Південного"

Повертаємося на базу, лежу я в наметі, а їсти хочеться — нема слів, але ще більше хочу додому, у Шяуляй.

А на ранок перші змагання.

Ну, і як тут грати, коли ти у Ганновері?

І як ти будеш грати, коли навпроти тебе стоїть чорномазий? Справжнісінький. Не з MTV і не з плаката.

І як ти будеш грати, коли вчора стояв як вкопаний навпроти НЛО — дверей, які самі відчинялися.

Зовсім очевидно, що на полі — повний бардак. Усі виробляють бозна-що і зовсім не те, що вчора пробували зробити тут на тренуванні.

— Ну куди ти біжиш? Куди біжиш?! — волає тренер.

Чого ти тут, блін, репетуєш? А тобі самому коли-небудь доводилося стояти навпроти негра? І взагалі, приперлись тренери сюди, лише оголошення про продаж машин читають, вчора невідомо куди зникли, нас самих тут покинули, опинилися ми немов на льоду. На тренуваннях його нема, та ще й репетує тут: «Ну, куди біжиш, куди біжиш!».

Однак, по правді сказати, запитання слушне. Я й сам міг би про це запитати себе. Біжиш, бо бігти вигідніше — бігти і чекати на удар, а потім лежати собі на м’якій траві і чекати, коли все це нарешті завершиться. Бо часом так уже буває, що фіг второпаєш, що тут відбувається. Мабуть, іноді краще й не знати цього, а просто дочекатися кінця. Копаєш м’яч в аут, робиш якісь там дурниці, щоб тільки лямку довше потягнути…

Наприкінці гри тренер випустив на поле Артурчика, насправді він зі старшої групи, але на вигляд молодший. Тому з ним разом вдалось пару заносів зробити, і все вже не виглядало так безнадійно. Ну, дістали ми в кістку, це точно дістали. Тепер ходимо мов лайном облиті.

— Але ті негри то таки смердять, — каже мені Саулюня у роздягалці.

— Ти краще себе обнюхай! Може, тебе від того смороду припадок схопив, що ти не зміг м’яча втримати і на траві валявся. Аякже, травичка м’якенька, можна і повалятися…

Але в цілому ми більше мовчали. Зрозуміло, що ті негри штиняли, мені теж вони смерділи. Ну, якось так. І до цього всі казали, що від негрів тхне. Колись клуб Статіба приїздив у Шяуляй, то зі собою чорного привезли: ніжки в нього тонесенькі, як сірники. Звичайно, з такої відстані не обнюхаєш його, але народ просто так не скандував би «Niger go home!». Та хто б міг подумати, що в Німеччині доведеться з неграми грати? Тут же не Африка! Я вважаю, що всім нашим ті чорні потьмарили розум. Ну, самі подумайте. Ми всі виросли з написами RED ARMY GO HOME! Однак в тих краях, куди вони нарешті звалили, нам усе набагато ближче і зрозуміліше. Разом з ними пішла і єдина іноземна мова, яку ми знали, хоча, коли нас навчали, вона не вважалась іноземною. Тепер ми премось у протилежний бік, туди, де нічого не зрозуміло, все блищить і рябить різними барвами. Але кольорові люди нам чомусь заважають. Я вважаю, що треба сісти собі і спокійно навести порядок у голові.

Може, комусь ті негри і смердять, але ми теж придурки, ще й які — ледь самі не заштинялись після тих змагань. Побазарили, ну, а потім треба помитися. Ось, і душ є. Душ то є, а де тут кран? Збіглися всі у душ, хто в одязі, а хто голяка — бля… а де тут крани? І як тут митися? Вони що, за лохів нас мають? Поки ми тут крутилися біля душів, з одного як вальнуло на голову Дарюсику, а той ще у формі був, мов ведмежатко. Ми як почали ржати. Ні, це прикольно, але все одно не второпали відразу, як усе тут діє. Треба постояти під тим душем, і вода сама починає текти. Оце так клас! Такої заманухи навіть по ящику не бачили. А як виставити гарячу чи холодну? Але нічого, тече така літня водичка, і на тому спасибі.

Після душу настрій відразу піднявся, і гра не здавалася вже повним провалом. Хоч буде про що розповісти вдома: душ сам вмикається, двері крамниці самі відчиняються, а в деяких місцях сходи самі тебе везуть на інший поверх, без ліфта.

Наступного ранку на сніданок знов отримали фарш. Поклали на стіл цілу миску. Ще дали нам булочки, хліба, масла і сиру. Але я вже сміливо брав той фарш — якщо поклали на стіл, то не отруїшся ж. Якщо сказати по правді, то зовсім й нічого. Але наприкінці сніданку мені той фарш чомусь нагадав про вечір з Едитою в мене удома. Одразу почало піднуджувати, але я залив в себе два горнятка кави із цукром, і все стало добре. Потрібно було думати про змагання.

Спочатку дали нам поляків. Ми вже з ними колись грали, тому пройшлися по полю ніби вітер. Звикли до стадіону, до травички, а коли не боїшся впасти, починаєш ледь не літати. Ще колись ми у Гданську тих поляків обіграли. Щодо шведів, то взагалі мови не було…

А ось наступного дня прийшла черга тих засранців, які в пивбарі пиво хлебтали у той час, як ми, немов гарбузи на дворі, стирчали без діла. Ох, як ми їх відмахали, по-справжньому. Здавалося, що боротьба була така, що можна було відтиснути їх хоч до самого того пивбару. У сутичках ми забрали всі м’ячі. Ну, корочє, після гри приходить до нас у роздягалку їхній тренер і щось нам каже. Я розумію, що він говорить, типу: «Добре граєте, фантастично. З вашої команди може залишитися тут хто хоче. Знайдемо вам роботу, трошки за гру будемо платити. Можете залишатися».

Народ переглядається, тренери щось поміж собою переговорюються. Я думаю, що ні, нічого не вийде, школу потрібно закінчити. Я, типу, розумний такий, серйозно до життя ставлюся.

До Литви повернулись майже всі. Правда, тренери разом з нами не вертались, вони на власних гольфах педалі тисли. А свої цигарки, хто ще їх не проштовхав, ми продали на заправках водіям фур. І повернулися додому щасливі і круті, ще крутіші, ніж доти. Бо стояли осяяні