Читати книгу - "Право на пиво"

— І даішники не причепляться?

— Перевірено.

— Точно?

— Чого ти прискіпався? «Точно-точно?»

— Та тому, що ти захмелів уже, отче Іване!

— Баран ти, твоє благородіє. Я ж тобі пояснював, що пиво без спирту. Це чисто психологічний стан.

— Невже?!

— Ох, стомив ти мене, старий друже. Може, дійсно, тебе звичайним «Преміумом» почастувати? Тобі ж можна. Хоча, ні. Ти ж за кермом.

Іванов підхопився, поправив піджак і несподівано заявив:

— Поїхали!

— По «Преміум»?

— За премією! Переможцю диспуту… Поїхали! Щось покажу.

— «Ладно, я буду покорным…», — хриплуватим голосом «під Висоцького» погодився Іваненко.

У машині, що летіла зі швидкістю понад сто кілометрів на годину, Іванов знову почав наспівувати «Як же так?»

— Я не зрозумів, що це за гра слів: «Преміум» — премія? — запитав Іваненко.

— Почекай!

Вони саме під’їхали до посту ДАІ.

— Посидь! — скомандував майор і побіг до будки.

За хвилину він повернувся з трубкою.

— Ану дихни!

— Ти згадав, що у тебе в дипломі записано «інженер-дослідник» і вирішив перевірити дію безалкогольного пива? Будь ласка!

Іван смиренно взяв трубку і сильно почав дути.

— Ну, досить-досить! Відмінник… — майор узяв трубку в руки і підніс до очей. — Не поня-яв… А ну ще раз! Ти не сачкуєш?

— Та будь ласка! — Іван, зробив страшні очі, надув щоки і з усієї сили почав знову випускати повітря з легенів.

Трубка колір не змінила.

— Чорт! — крикнув майор.

— Не чортихайся! — осмикнув Іван.

— Блін, невже я пляшки переплутав?

Іванов сам почав дути в трубку.

Трубка колір не змінила.

— Чорт! — знову сказав майор.

— Ізиди! — чи жартуючи, чи серйозно скомандував священик.

Майор не поспішаючи пішов до будки, несучи безбарвну трубку. А коли повернувся, то якось відсторонено сів за кермо і тихенько рушив з місця.

— Що трапилось? — запитав Іваненко. — Ти поводишся неадекватно. Тебе так вразило, що безалкогольне пиво дійсно виявилося безалкогольним? «Оболонь» — фірма чесна. Фляк казав…

— Набрид ти зі своїм Фляком! — різко урвав міліціонер.

— Ва-аню! — голосом, яким мама попереджає дитину, що поставить у куток, промовив священик.

— Вибач! — Іван розслабився. — Річ у тому, що хотілося мені тебе сьогодні покарати. Каюся, отче! Заздрю я тобі. Є в тебе своя філософія. Легко тобі з нею. А я хотів приколотися. Коротше, дістав ти мене, вибач, своїми моральними принципами. Тому… Коли ти послав мене до себе додому за грошима для бабусі…

Іван замовк. Мабуть, вирішував, продовжувати чи приховати якусь свою таємницю.

— Коли ти послав мене до себе додому за грошима для бабусі, — усе ж продовжив він, — я по дорозі заїхав до магазину і купив пляшку «Оболонь-Преміум». Удома я випив твоє безалкогольне, а в порожню пляшку налив свій «Преміум». Там п’ять відсотків спирту. Акуратно закупорив. Коли ми приїхали, я налив його тобі замість безалкогольного, щоб потім довести пріоритет фізичних законів. Трубка повинна була показати, що у твоїй крові є молекули спирту. Нічого не розумію. Трубка справна була.

— Звідки знаєш?

— Перевірив! Дав там одному сержантові дихнуть. Та він тільки в руки її взяв, вона вже посиніла. Як таких у ДАІ тримають?

На сім хвилин запала мовчанка. Потім Іванов зітхнув і сказав:

— Вибач за експерименти! Я ще трошки залишився фізиком.

— Фізик-радіофізик… — Іван був трохи приголомшений витівкою старого друга.

— А ти фантастичні оповідання ще пишеш? — раптом запитав Іванов.

— Так… Раз на п’ятирічку. І тільки за мотивами християнства. А що?

— Ось тобі якраз ідея для оповіданнячка. Зіткнення віри і безвір’я. Що скажеш? Чи пиво, що не підкоряється законам фізики. Чи пиво поза законом. Красиво? Пиши! Якраз у самвидаві проходить конкурс на краще оповідання про пиво. Гонорар на двох.

— Подумаю… Може, краще — «Пиво в законі»?

Удома Іваненко застав дружину і сина. Побачивши чоловіка, дружина, запитала:

— Їсти будеш?

— Так.

— А пиво?

— Так. А що є?

— Твоє безалкогольне.

Вона пішла до холодильника, відчинила дверцята й заглянула в середину. За хвилину вона гукнула:

— Андрійку! Синку! Я тебе просила татові пива безалкогольного купити.

— Я купив дві пляшки, як ти просила, — долетіло з кімнати.

— І де воно?

— У холодильнику!

Дружина Іваненка тільки стенула плечима:

— Не вір очам своїм…