Читати книгу - "Право на пиво"

— Ні, мене інше цікавить! От дивись! Різдво: коли воно правильно настає — у католиків чи у нас?

— Баню, ну ти ж технар, хоч і колишній! У кожного своя система координат.

— Не те! От дивись! Пам’ятаєш, хтось нам говорив, що на Водохреще, коли воду святять… У цей день, 19 січня, водохресна вода змінює свої фізичні властивості, поляризацію, чи щось у цьому роді. Пам’ятаєш?

— Ну?

— Так от, якщо перейти на старий стиль, то, виходить, що вода буде змінювати свої фізичні властивості не 19-го, а 6-го. А в чому ж тоді буде свято? Чи ти хочеш сказати, що і поляризація почнеться на 13 днів раніше? Це ж нонсенс!

— Я можу тільки повторити те, що говорив раніше, — трохи сумно вимовив священик. — Світом керують не фізичні закони, а переконання.

— Дістав ти! — обурився міліціонер. — Ми ж у реальному світі живемо, а не у фантастичному. Бань, ну ти ж технар, хоч і колишній! Ну? При нагріванні тіло розши-и-ирюється. Молекули в ньому є такі, пам’ятаєш? Коли людина вип’є, молекули спирту потрапляють у кров. Змінюється її біохімія. Кров потрапляє в мозок, людина стає п’яною. Ну? Усе через молекули спирту. До чого тут переконання?

— Та до того, що рішення пити чи не пити — це результат морального вибору, а не фізичного закону.

— Добре, а якщо… — майор замовк.

— Що, якщо?

— Нічого! — Іван Іванов розсердився. — Давай перервемо наш диспут! Давай пиво пити! Ти обіцяв.

— Давай. Тільки слухай, ти ж на машині. Спочатку підкинь мене в одне місце. Тут недалеко, а потім поп’ємо, поговоримо спокійно.

— Ти ж казав, це пиво можна пити за кермом.

— Ну не в прямому ж сенсі.

Сівши в машину, майор, уставив ключ запалювання і рвонув з місця. Було видно, що він ще збуджений.

— У тебе бензин на нулі! — глянувши на панель, несміливо попередив Іваненко.

— То й що? Буду думати, що в мене повний бак. Кожний одержує по своїй вірі! Так?

— Ти ж не віриш.

— Вірю!

— Невже?

— Вірю! Я залив сьогодні повний бак. Просто індикатор поламаний, не показує, — настрій міліціонера покращився.

Обидва Івани приїхали до якоїсь старенької бабусі. Священик про щось поговорив із нею, потім підійшов до друга і попросив:

— Іване, я гроші забув. Хотів допомогти трохи. З’їзди до мене додому! Там у письмовому столі внизу. Усі забери!

Повернувся Іванов чомусь надто веселим.

— Ти так пишаєшся своїм приколом з бензином? — зауваживши його збудження, запитав Іваненко. — І чому так довго? Пів на сьому вже.

— Код замка забув, — пожартував міліціонер. — Поїхали додому?

Усю дорогу Іванов мовчав, тільки насвистував, щось із репертуару «Океану Ельзи», періодично повертаючись до теми «Як же так? Як же так?»

Удома він, немов господар, підійшов до холодильника.

— Давай-но спробуємо твоєї «Оболоні»!

— Давай!

Майор уважно оглянув пляшки, ніби вибираючи, у якій більше пива. Потім одну простягнув хазяїнові.

— Ти наливай мені, а я — тобі! Будемо так послуговуватися. На знак поваги.

Він налив повний кухоль пива і простягнув Іванові. Той зробив те ж саме.

— Будьмо!

— Гей! — підтримав майор. І цокнувся з другом.

— Добре, що ти не цураєшся нашої мови, — надпивши з кухоля й облизавши губи, благодушно сказав Іваненко. — А то кожний вважає своїм обов’язком поприколюваться. Ну, як пиво? Правда, клас? Як справжній «Преміум». Фляк казав, що на заводі це пиво варять як справжнє, а потім за допомогою спеціальної мембрани видаляють з нього спирт. Тож у ньому є все, що має бути в пиві, крім градусів. Хоча…

Він знову пригубив з келиха, ніби пробуючи пиво на вміст алкоголю.

— Що «хоча»? — насторожився Іванов.

— Хоча ефект такий, начебто п’єш звичайне пиво. Сам розслаблюєшся, «життя стає світлішим», дружина привітнішою, діти слухнянішими, друзі, як ось ти, добрішими.

— А я що, злий хіба?

— У тебе спочатку було таке обличчя, ніби ти мені отрути підсипав.

— Не поняв! — закричав міліціонер.

— Тепер я жартую. Просто я згадав, звідки пішов звичай цокатися склянками. Знаєш?

— Не задумувався.

— Правильно, за тебе ж начальство думає… Стоп-стоп-стоп!!! Я жартую. Слухай про звичай! У середні віки, коли було модно підсипати отруту у вино, для того, щоб продемонструвати довіру один до одного, за столом переливали вино з келиха в келих. При цьому келихи вдарялися. Пізніше, коли мода на отруту минула, звичай переливати з келиха в келих, як символ поваги, залишився. Тільки трансформувався в просте цокання.

— Клас! Буду тепер усім розповідати. А пиво і правда діє як звичайне. Може, тут таки є алкоголь? Мені здається, що моє «життя стає світлішим» теж.

— Не бійся, майоре! Менше половини відсотка! Допустимо.