Читати книгу - "Остання подорож Сутіна"

В очах мигтить від утоми, він мчить вулицями, повторює «ля рюс-ля рюс». Бджола, яка заблукала і не може втрапити до свого вулика. Цілком випадково йому трапляється художник, якому відразу все стає зрозуміло.

Ля рюс? Ти шукаєш якусь росіянку? А може ти хотів до Ля рюш?

Він бере його долоню і показує йому, куди треба йти, не на північ, до Бато-Лавуар, де поселився Пікассо, він перекреслює північ. Дивися, лінія життя — це Сена, вона перетинає місто на дві частини, так що ти давай — іди тільки на південь, він розуміє тільки «мампарнас» і «вошірар», там ще когось запитаєш. Він взагалі не дивується, що натрапив на художника, він же думає, що тут усі — художники, я потрапив у рай для художників, я на брудних, смердючих сечею, завалених кінським лайном вулицях, але — в раю. Минають години, поки він блукає цими вулицями і врешті опиняється таки о другій ночі перед викутими залізними воротами.

У його уявленні Кіко і Крем живуть у цьому місті вже цілу вічність, при тому що попрощалися вони у Вільні лише кілька місяців тому. Вони отримали величезну фору. Тих, хто прибуде до раю на день раніше, не так просто буде вигнати звідти.

Крем і Кіко раді, Вільно далеко, вони прибули до мети. Він ледь тримається на ногах, посеред ночі його кличуть до столу, там уже сидить щось п’ять чи шість кумпелів, розглядаючи новоприбулого художника. Ледь сівши, він кидається на миску з вареною картоплею, підчищає все, що бачить і просить дати йому хліба. В інших не було часу навіть руку до їжі простягнути, тож вони похнюплено сидять навколо столу.

То все мій солітер, — видушує затинаючись новенький.

Він ніколи не буває ситим. Вони ще ніколи не бачили такого голоду. Тут у цьому місці він малюватиме їжу, хліб і оселедці, він благатиме їх нагодувати його. Нарешті наситити, назавжди наситити. Відчуття голоду залишається на полотні, до якого він скеровує свої благання. Худі рибини, проросла цибулина, поморщені яблучка, супниця і розшарпаний артишок, якого він підібрав під базарним прилавком. Вони ще зроду не бачили такого голоду.

Де він тепер лежить? На тому старому поплямленому матраці, з якого стирчать дві пружини? Виштовханий найнужденнішими злидарями району Вожирар на тротуар і віднесений завшивленими художниками до Вулика. Чи, може, він лежить на дошці, яку кладе в майстерні Кіко на вечір між двома стільцями? На ношах, засунених у катафалк? Йому байдуже, йому двадцять років. Він віддаляється на іншу зорю, на зорю Париж. На нього чекають з операцією.

Вулик — то цілий світ, він швидко розуміє це, коли Крем розповідає йому свою історію. Звучить, як казка. Добрий скульптор Альфред Буше з’являється в небесах на бричці, яку подарувала йому румунська королева на знак подяки за розкішне скульптурне погруддя. Він уже наслуханий про мистецькі комуни і спільноти майстерень в Парижі й добре знає, чого хоче. Буше знаходить потрібну територію у калабанях бруду в кварталі Вожирар. Пустище, заросле бур’янами, завалене непотрібом і сміттям. Нікому та бідося не потрібна, земля дешева. Він саме отримав велику премію Світової виставки 1900 року, скупив за отримані гроші рештки павільйонів, балки, дошки, металобрухт, віконні рами. Із залишків світу, з павільйону Жінки, перуанських будівель та Британської Індії він споруджує свій нужденний рай для митців, який називає Ля Рюш, вулик. Серцем будівлі стає павільйон вин бордо, металеву конструкцію якого спроектував Ґустав Ейфель.

Отой схиблений з височенною вежею?

Так точно. Все разом скидається на цегляний вулик, але маленькі майстерні, які розташувалися навколо сходового майданчика круглої будівлі, самі художники називають трунами.

Сутін слухає Крема з роззявленим ротом. Поки він отримає свою труну, мине ще трохи часу.

Буше уявляє собі майстерні чарунками вулика для художників, об’єднаних спільною працею продукування золотого меду мистецтва. При собі він завжди має книжку, з якою не розлучається: Моріс Меттерлінк, ЖИТТЯ БДЖІЛ. Комірне таке низьке, що його, можна сказати, нема. А комірки без води і газу, серед запахів сечі й розчинника, трухлявого дерева і блювотиння — то його ідеальне місто. У вулику темно, у коридорах — гори смердючого сміття. Тільки блимання свічок і шкварчання нафти. Іноді з боку боєнь неподалік заносить запахом підпсутого м’яса і смерті. Солодкаві щупальці запаху тління.

Рай завжди буде злиденним, розумієте. Рай розташований неподалік скотобоєнь. Сутін зупиняється пожити то в одного, то в іншого.

Через місяць після його появи в чудернацькому вулику Буше, у липні 1913 року, до майстерні ввалюється Кіко, наближається північ, він захеканий. Піднімає картинно, як диригент, праву руку і проголошує:

Хаїме, одягайся, скоро, йдемо в оперу!

В оперу? Випіл, што лі?

Це діється напередодні 14 липня, національного свята французів. Десь на вулиці Кіко дізнався від перехожих, що в такий великий день відбудеться безкоштовна вистава «Гамлет». Вокальний Гамлет, опера «Гамлет». Він добре пригадує, які збуджені вони були. Як вони впивалися своїм станом. Нічого не питаючи, вони мчать туди, він навіть не скинув вимазаної фарбами роби. Стають о четвертій ранку в чергу по безкоштовні квитки, видурнюються стоячи на тротуарі, канючать цигарки, хтось дає їм ковтнути червоного вина з пляшки. Втоми вони не відчувають, ніби вже саме чекання для них — насолода. Черга, здається, не має кінця-краю, ніколи їм не потрапити до опери.