Читати книгу - "Св. Петро Могила"

вияв непримиренної боротьби митрополита із сумнозвісними традиціями т. зв. «патронату», коли світські впливові особи втручалися в суто церковні справи. Коли помер його сподвижник – єпископ Мстиславський, Оршанський і Вітебський Йосиф Бобрикович, св. Петро Могила особисто прибув не тільки на похорон у Вільно, але й у Могилів, щоб на цю кафедру було обрано його надійного помічника Сильвестра Косова. Коли по смерті львівського архієпископа Єремії Тисаровського у 1641 р. місцеві братчики обрали на його місце шляхтича Андрія Желіборського, Петро Могила відмовився його затвердити. Кандидат у єпископи був загалом непоганий, але йшлося не стільки про кандидата, скільки про збереження належних канонів і пошанування митрополичого престолу, оскільки вибори сталися без його відома і не на місце єпископської кафедри.

Св. Петро Могила пильно контролював роботу єпископів, не даючи їм діяти всупереч інтересам Церкви. Так, він виступив із протестом проти дій луцького єпископа Афанасія Пузини, який, ще не маючи привілею на єпископство, віддав в оренду деякі маєтності. Водночас він усіляко підтримував духовний стан, насамперед вищих ієрархів, боронив його перед втручанням у його справи світської влади, обмежував сумнозвісне право патронату. Не слід думати, що св. Петро Могила діяв при цьому як диктатор, адже він спирався на рішення церковних Соборів (1635, 1640), ураховував думку духовенства і мирян, усього «миру Божого». У Києві мали регулярно відбуватися церковні Собори, інші форми з’їздів духовенства. Цікаво, що коли він призначив у братський монастир у Могилеві о. Мелетія, то Сильвестр Косов, тодішній місцевий єпископ, був цим невдоволений. З даного приводу розпочалося листування між митрополитом та єпископом, і врешті святий переконав свого сподвижника, а не змусив його до послуху авторитарними методами.

Коли ж кафедра з якихось причин певний час не була належним чином обсаджена, як-от Перемиська чи Володимирська, то св. Петро Могила ставив своїх намісників, які фактично виконували обов’язки єпископа. Взагалі святий надзвичайно активно використовував інститут намісництва. Своїх людей він ставив намісниками в монастирі та на протопопії. Він підніс і роль протопопів, яких обирали з-поміж найбільш гідних священиків і які мали забезпечувати зв’язок ієрархії з нижчим духовенством, контролювати священиків, передавати їм свій досвід. Таким чином, була відновлена багатоступенева ієрархічна структура в Церкві.

Надзвичайно велику увагу приділяв митрополит чернецтву, у зв’язку з чим здійснив низку заходів, які суттєво піднесли духовні та моральні якості православних ченців, різко звузили можливості для проникнення в їхні лави випадкових та негідних осіб. Важливу роль відігравала також активізована св. Петром Могилою практика візитацій єпархій та парафій, до якої він заохочував єпископів. Візитації робилися зазвичай під час подорожей митрополита на сейми, на вибори нових єпископів, у судових та майнових справах, врешті, здійснювалися і спеціальні ревізійні акції. Він узявся також за регулярні ревізії, які стосувалися окремих єпархій чи протопопій. Особливо важливою була його поїздка в Білорусь, де ситуація Православної Церкви була надзвичайно тяжкою; у деяких головних містах країни, як-от Полоцьк чи Вітебськ, навіть забороняли православні храми чи монастирі. Цікаво, що під час перебування у Вільні він відпустив посмертно гріхи Лжедимитрію І.

Св. Петро Могила розгорнув рішучу боротьбу проти безладу в церковно-канцелярських справах. Саме він започаткував метрикальну реформу. Використавши традиції Католицької Церкви, які стосувалися не питань віри, а організації внутрішньоцерковного життя, він запровадив практику належних записів у метричних книгах. Його Требник (1646) уперше в Київській митрополії подав зразки правильної форми записів про народження, шлюб, смерть людини тощо. Цей факт є блискучим доказом того, що святий був відкритим для кожного, корисного для Церкви нововведення, звичайно, за умови, що воно не порушувало чистоту православної віри. Практика ведення чітких метрик поступово поширилася по всій території Київської митрополії і покінчила з безладом у цій сфері. У 1666 р. її, між іншим, схвалив і церковний Собор у Москві.

Святий також створив Духовну консисторію як потужний апарат для поширення впливу влади митрополита, надійного контролю над духовенством і насамперед для дійового церковного суду. З її допомогою він рішуче взявся за піднесення внутрішньоцерковної дисципліни, очищення лав духовенства від осіб, які вели аморальний спосіб життя, виявляли найменший непослух своїм зверхникам. Митрополит вимагав, щоб «жоден двоєженець, вдовоженець, збойця [розбійник, вбивця. – Ю. М.], звадця, нечистий, блудний, п’яниця, гандлювник [торгаш. – Ю. М.], лихвар, збитечник, Письма Божого неіскусний та в ньому не вправляється, на рік 12 разів не сповідається… терпимим не був». Його суворість та високу вимогливість у цій справі нерідко відзначали сучасники. Болючою проблемою було тоді таке порушення канонічних правил і норм, як двоєженство священиків, тобто їхнє одруження після висвячення або ж другий шлюб після смерті першої дружини. Митрополит розпочав викорінення цієї порочної практики дуже рішуче. Він заборонив двоєженцям навіть торкатися церковних риз і пильно стежив за тим, щоб його заборони ніхто не обійшов.

Певні новації св. Петро Могила вніс і в зміст церковного богослужіння шляхом виправлення богослужбових книг, очищення їх від довільних і пізніх нашарувань. Водночас задля користі справи він переніс деякі форми християнського богослужіння, більш поширені у католиків, звичайно надавши їм православного змісту. Це стосується передусім запровадження ще з 1629 р. чину «пасій», які й нині читають у православних храмах під час Великого посту. Святий також наполягав на необхідності священикам регулярно виголошувати проповіді для парафіян.

Особливе місце в перетвореннях св. Петра Могили було відведене заснуванню колегіумів у Києві, Вінниці, Гощі, Яссах та ін., про що розповімо нижче. Тут відзначимо тільки, що ці православні навчальні заклади, які мали скласти гідну конкуренцію католицьким (і таки склали її!), орієнтувалися на єзуїтські зразки.

Усі ці дії швидко посилили авторитет митрополичої влади, що викликало невдоволення частини духовенства. Це невдоволення накладалося на розпалювані прибічниками Копинського підозри у схильності св. Петра Могили до унії, що часом спричиняло конфлікти. Не тільки Сильвестр Косов, але й шляхтич-католик із кола князя Яреми Вишневецького, анонімний автор публіцистичного трактату «Відповідь на цю сентенцію про заспокоєння Війська Запорозького 1649 р.», наголошував на тяжкій боротьбі за церковні реформи та за очищення Православної Церкви від негідних священнослужителів, яку вів святий, унаслідок чого йому довелося тікати з Києва, бо бунтівники тоді «всадили б Могилу в могилу».

Особливо складно було проводити виважену політику щодо православних братств, виникнення