Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

він уже на мене. – Яка в тебе температура? Нормальна? Зараз у цих перлин буде така сама. Надівай! – Семен закручує застібку намиста на моїй шиї. – Чекаємо всі! Тихо! Всі чекаємо! – командує Семен. – Зараз ви самі побачите, Шуріку-мерзотнику! Зараз! Зараз ці перли будуть такими ж теплими, як дівчинка! Знімай! – наказує він мені, знову власноруч розкручує намисто і Рибочці: – Ходіть-но! Ану! Помацайте дівчинку, яка вона тепла, а потім помацайте перли – вони такі ж теплі. Ну?! Теплі?! Теплі?!

– Я не второпав, ну ж бо ще раз трішки помацаю. – Рибочка знову тягнеться мацати мене там, де щойно грілися на мені перли.

– Припиніть мацати дівчинку! – обурюється мама. – З’ясуйте нарешті, справжні перли чи ні. Інакше ми підемо в «Лев-і-корону»!

– Мада-а-ам, – Семен хапається за голову, непідробні сльози блищать в його лукавих очах, – я маю вас за людину, котра володіє розумінням на коштовності. Кому ви вірите, Рибочці?! Погляньте на ці перлинки, я сам їх сортував. Я сам їх нанизував! Це справжні перли. Важкі. Живі і дихають.

– Гаразд, старий пройдисвіте. Давайте я потру, – вдається до рішучих дій Рибочка.

– Тріть, давайте тріть, але дбайливо, Шуріку. Не дряпайте! Не дряпайте, вам кажуть! Це не штукатурка вам, а перламутр! Ну що? Ну? Є пісочок, ви чуєте пісочок, я вас питаю? Є?

– Не чую… Пісочку нема. Нє… Не скрипить.

– Як «не скрипить»?! Що значить «не скрипить»?!

– А так – не скрипить, і все. Що ж, треба підкидати. Нумо підкидати намисто. Нехай упаде. Якщо перли справжні, – це він пояснює нам, – тоді вони стрибатимуть, як м’ячики. І не розіб’ються.

– Рибочко, ви з глузду з’їхали? Ви будете підкидати намисто! Ви все намисто маєте намір підкидати? Ви зараз гратимете «Зеленим павичем» у футбол?!

Ми з мамою перезирнулись.

«Бди-дищ! Штанга!» – подумала я.

– А сережки до нього є? – діловито цікавиться експерт.

– Є. Тільки вони ще не готові.

– Покажіть.

Семен виносить маленьку коробочку, де покояться дві вишукані темно-зелені кульки. Перлини менші, ніж у намисті, однакового розміру, призначені для виготовлення сережок.

– О! Будемо підкидати це!

– Не да-а-ам… – налякано шепоче Семен.

– Тихо, не панікуйте, ніхто не кидає, заспокійтеся, Казанчику! Я тільки прикладу їх до губ. Якщо вони холодні, значить, це скло, – це він знову пояснює нам, – і ви сьогодні пролітаєте, Семене-пройдисвіте.

Рибочка прикладає перлину до своїх губ, хоче її перевірити «на зуб», цієї миті Семен кидається до нього, щоб відібрати коштовну коробочку.

– Заберіть ваші плавники, Рибочко! – репетує Казанчик і випадково шпортається об мою туфлю, падаючи на Рибочку. Той, простягнувши руки, щоб підхопити Семена, машинально кладе перлину до рота і робить ковтальний рух. М-глглик! (Бди-дищ! Штанга!)

Ми з мамою, роззявивши роти, дивимося цю виставу.

– З’їв!!! – у розпачі волає приголомшений Семен. – Ви з’їли мого «Зеленого павича» таїтянського, ви зжерли мої перли, Шуріку! Акула, скотина!!!

Рибочка гигикає і дістає «павича» з-за щоки:

– Нате! Нате ваше скло! Нате!

– Обслинявили, ви, така сволота! – знову скиглить Казанчик.

– Чого ви, Семене, так перелякались? Що я фальшивою перлиною отруюся, га?! – збиткується Рибочка.

– Зара як вломлю вам, Рибочко!

– Дотягніться спершу… – під’юджує Шурік.

– Та я вам… Та я!!!

– Ой-ой… Забоявся вже…

Казанчик і Рибочка врешті зчіплюються не на життя, а незрозуміло на що, вони гамселять одне одного, штовхаються й тлумляться, човгають ногами по слизькій підлозі, пересуваючись із одного кутка крамниці в інший, перевертаючи на себе полиці й стелажі. Ми стоїмо розгублені, спостерігаємо це підозріле танго, не знаючи, що нам робити – чи то викликати міліцію, чи вшиватися самим, щоб не дістати за компанію.

– Заждіть, заждіть… Семене! – це мама, вона остерігається, що Семена може вхопити грець, так він розійшовся. – Ми беремо намисто, ми беремо, Семене. Запакуйте нам його, а потім уже бийтеся далі.

Семен вправно запаковує намисто, кидаючи гнівні погляди на опонента. Мама похапцем розраховується, боязко поглядаючи на розгніваних ювелірів.

Коли ми, вигинаючись та вивертаючись, нарешті вислизаємо з крамниці, хряснувши дверима, і з острахом зазираємо у невелику вітрину, ми бачимо, що картина різко змінилася: ювеліри одразу вгамувалися, повеселішали й припинили гамселити одне одного. Вони потискають одне одному руки і поплескують одне одного по плечах. Казанчик, відхекуючись, пригладжує залишки волосся на голомозій голові, ставить по місцях стелажі, поправляє сатинові нарукавники, надягає на чоло свою лінзу-склянку і всідається за прилавок. А Рибочка, витираючи великим носовичком чоло, поспіхом ховає до кишені вручену йому Казанчиком суму і трюхикає до магазину навпроти. Як невдовзі з’ясовується, за коньяком.

Я в’їдливо коментую, що всю сцену відіграно як по нотах, аби впарити нам фальшиві перли за потрійну ціну. (Бди-дищ! Штанга!)

– Не може бути! – категорично заперечує мама. – Семен ніколи не обманює. Хоча Шурік теж не обманює ніколи.

– Навіщо ж тоді, навіщо вони влаштували весь цей балаган? – цікавлюсь я, і, звичайно, запитаєте ви. – Навіщо? – питаю я у мами.

– Гм… А це вони так звикли… Це їм так цікавіше… Це вони ось такі…

Тож на наступне фото у паспорт я прийшла сфотографуватися в елегантній сукні та