Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Зневажаєш мене? — спитав Славко.

— Бог з тобою, Славку,— сказав смутно я.

— Зневажай! — сказав гостро.— Бо я мав би себе в цьому збороти. Людина мусить себе в такому бороти, коли вона справжня. Але біда в тому, що відчуваєш себе ницим. Сплю — і мені мариться, не сплю — і мені мариться, жену її образ од себе, а він мені ще більше мариться. Не треба було її приймати в наше товариство.

— Це моя помилка,— мовив я.— Прийдеш сьогодні?

— Прийду,— шепнув Славко.— Не можу не прийти. Але ліпше б ти мене вдарив.

— Нема за що, Славку! — мовив смутно я.

— А коли б я не мав оцих цяць, бив би? — він показав на костури.

Що мав сказати? Що не настільки близький з Ларисою, аби говорити про любов до неї? Що в нас, зрештою, нічого ще нема, що Лариса тільки розіграла їх, сказавши: вона моя подружка, що ми з нею навіть більш ніж обережні в ставленні одне до одного, що ні разу навіть не прогулялися як закохана пара, що я міг би навіть із почуття дружби поступитися Славкові, але що це змінить? Що це змінить, бідний мій приятелю, коли в Лариси в голові гуляють свої вітри, а в мене чи в нього — свої. Він має таки рацію: всі ми, як риби в акваріумі, маємо трошки власної води, але куди не пливемо, натикаємося на прозоре, але неперехідне скло. Більше того, кожен із нас живе в своєму акваріумі, а всі разом у кількох, приставлених один до одного — кожне в своїй клітці. І коли навіть силою природи, тобто волею голубого спрута, паруємося, з’єднуємося, творимо подружжя, плодимо дітей, маємо спільну кухню і ліжко, ми все одно залишаємося кожен у своєму акваріумі, і ніколи ніввіку нам не подолати непрохідного й прозорого скла.

— Тримайся, Славку! — сказав я.— Не будемо в цьому світі стандартними.

Славко незвідь од чого почервонів, і в нього аж сльози на очі вибилися.

— Спасибі, друже,— відказав.— Не бійся за мене, я сильний!

— Оце я й хотів від тебе почути,— мовив я і звівся.— Пока!

— Пока! — мовив Славко і знову розтяг свого баяна, саме того інструмента, музики якого я терпіти не міг. Але цього разу той баян заграв ніби орган, глибоко, потужно і смутно.

Я пішов. І мені в душу застукала золота осінь того 1964 року, золота осінь, яка завжди наливала мене печаллю, бо я в цьому світі сильний не був. Не були в цьому світі сильні ні Славко, ні Артур, ні Лариса, ні батько мій, ні мати. І я подумав: а може, то велике благо, що ми в цьому світі не сильні, адже сильний — це немилосердний, сильний — це самовпевнений і безоглядний, сильний — це той, що, не роздумуючи, ламає, гадаючи, що будує, сильний — це той, котрий говорить про добро, а сіє зло, каже про свободу, а будує тюрми, вістить про мир, а лаштує проти всього світу гармати. Саме тому він і є з поріддя дияволового, отой сильний, самовпевнений, безоглядний, бо йому байдуже до людського смутку й болю ближнього, перед ними сила його — це броня.

Цього вечора до мене в підвал не прийшли ні Славко (зрозуміло чому — боровся з собою), ні Артур (очевидно, без Славка не захотів іти, а приходили вони завжди разом), ні Лариса. З нею я перестрівся в дворі, коли сидів біля свого підземелля.

— Привіт, кочегар-інтелектуал,— сказала вона.— Я сьогодні до вас не прийду, бо збираю свою компашку. Предки йдуть на день народження до батькового фронтового товариша, де будуть героїчно згадувати війну і лаяти молодих. Красота!

— В чому ж красота? — спитав я.

— А в тому, що я нарешті натанцююся, бо біля вас мохом заросла. Глянь, заросла я мохом?

— Зеленим,— сказав я.

— Ну да, зеленим,— згодилася Лариса.— Може, й ти до нас заскочиш, покинувши свої печі? Тільки, Бога ради, не вмивайся. Не уявляю тебе вмитим.

— Твоя компашка теж буде невмита?

— Ну да. Вони взагалі не вмиваються. Первісні ж люди не вмиваються.

— Хочете перейти в стан первісних людей?

— Натурально,— сказала Лариса.— Ближче до природи... Слухай, ми вже з тобою стільки знайомі, а чому ти до мене не пристаєш? Не подобаюся?

Вона вміла мене заскочити якимсь вибриком. Я миттю почервонів.

— Хочеш, щоб до тебе приставали? — спитав я.— По-моєму, ні!

— Думаєш? А взагалі, маєш рацію. Пока!

Вона гордо піднесла кирпулю й пішла до свого парадного. Я все ще мав стуму на серці, тому дивився не на