Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи хтось повірить, що бувають такі будинки? Ні, скажуть, що я прибріхую, а цього разу всі мої слова правдиві, нічого не пропущено і, звичайно, нічого не додано. Де б у мене взялися ті будинки? Відомо ж, що я бідний. Відомо. Будинки? Але, якщо вже ні на крихту не відступати від правди, то були будинки, що вже не існували там. Будинки, що їх розвалили дощенту. А ще? Були інші будинки, що стояли поряд, високі сусідні будинки. Мабуть, була загроза, що вони впадуть, відколи біля них усе поваляли, бо оголену стіну підпирав цілий ряд довгих просмолених щоглових колод, навскіс укопаних у звільнений майданчик, засипаний будівельним сміттям. Не знаю, чи я вже казав, що то була стіна. Отже, то була, так би мовити, не перша стіна збережених будинків (як можна було б подумати), а остання стіна колишніх. Було видно її внутрішній бік. Видно на різних поверхах стіни кімнат, на яких іще трималися шпалери, подекуди виступ підлоги або стелі. Поряд зі стінами кімнат згори донизу лишилася брудно-біла смуга, по якій повзла, невимовно бридко звиваючись, немов черв'як, немов перетравлюючи те, що в ній містилося, гола, в іржавих плямах труба для стоку нечистот. По краю перекриттів лишилися сірі, закурені сліди від шляхів, якими йшов світляний газ, і подекуди круто, зовсім несподівано, завертали на строкату стіну й пірнали в чорну, нещадно пробиту дірку. Та найдужче запам'яталися самі стіни. Цупке життя тих кімнат не давалося, щоб його розтоптали. Воно ще було тут, трималося за вцілілі цвяхи, прилаштувалося на вузеньких дошках підлоги, позаповзало в недоруйновані кутки, де збереглося трішки внутрішнього простору. Його видно було в кольорах, які воно повільно, з року в рік міняло: блакитний — на зелений колір плісняви, зелений — на сірий, а жовтий — на вилинялу, затхлу білість гнилизни. Воно не зникало і в свіжих місцинах, що лишилися від дзеркал, картин та шаф, бо постійно наводило їхні обриси і було все в куряві та павутинні навіть у цих прихованих місцях, що тепер оголилися. Було воно в тих стяжках, що їх протирали, і в мокрих пухирях по краях шпалер, коливалося на віддертих клаптях і проступало з бридких плям, які утворилися хтозна-коли. І від тих стін, колись синіх, зелених і жовтих, обрамлених лініями відламу зруйнованих простінків, струмів дух того життя, густий, стійкий, затхлий дух, якого не міг розвіяти ніякий вітер. У ньому були і запах обідів, і дух хвороб, і останній подих умирущих, і роками настояний дим, і запах поту під пахвами, від якого вбрання стає дубуватим, і прикрий дух із ротів та сивушний сморід давно немитих ніг. Був там їдкий сморід сечі, і запах сажі, і сірий чад пригорілої картоплі, і важкий, невитравний дух несвіжого смальцю. Був і солодкавий, стійкий запах недоглянутих немовлят, і дух страху дітей, що запізнювалися до школи, і повів хоті від ліжок змужнілих хлопців. І багато іншого, що сочилося знизу, з провалля вулиці, а також просоченого згори, з дощем, який не буває чистий над містами. Багато ще іншого занесли приручені домашні вітри, що завжди віють на тих самих вулицях, і ще багато такого, що невідомо де взялося. Таж я вже казав, що зруйнували всі стіни, крім останньої? Саме про цю стіну я й розповідаю весь час. Хтось подумає, ніби я довго стояв перед нею; але ж ні, можу заприсягтися: тільки-но впізнавши її, я відразу кинувся тікати. Бо це страшне, що я впізнав її. Я все впізнаю тут, тому воно миттю опиняється в мені, де почувається як удома.
Я був трохи стомлений від усього того, можна навіть сказати, виснажений, а тому, якби ще й він очікував на мене, цього було б уже забагато. Він чекав мене в маленькій сrетеrіе[45], де я хотів з'їсти яєчню; я зголоднів, бо за цілий день не зібрався попоїсти. Але й тепер я не ковтнув нічого; не встигла яєчня досмажитись, як мене знов погнало на вулицю, в густий людський потік, що ринув мені назустріч. Бо був карнавал і вечір, і люди мали час, усі товпилися і штовхали одне одного. Їхні обличчя були осяяні світлом від балаганів, а з їхніх вуст тік сміх, як гній із відкритих ран. І що завзятіше я намагався пробитися крізь них, то дужче вони сміялися і щільніше збивалися докупи навколо мене. Якась жінка зачепилася за мене хусткою, і я потяг її за собою; люди затримали мене й зареготали, я відчував, що також мав би сміятися, але не міг. Хтось сипнув мені в очі жменю конфеті, і воно обпекло мене, як удар нагайкою. На перехрестях люди застрявали, штовхались одне об одного, але не рухалися далі, тільки легенько, м'яко подавалися туди й сюди, наче стоячи парувалися. Та хоча вони стояли, а я, мов божевільний, мчав краєм вулиці, де тільки в натовпі з'являлася прогалина, насправді рухалися вони, а я не рушав із місця, бо нічого не мінялося; коли я підводив очі, то й далі бачив по один бік вулиці ті самі будинки, а по другий балагани. А може, все твердо стояло на місці і тільки в мене й у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе», після закриття браузера.