BooksUkraine.com » Сучасна проза » Татцельвурм. Тірольська історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

163
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Татцельвурм. Тірольська історія" автора Ірина Михайлівна Лікович. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 31
Перейти на сторінку:
свiтла село опустився щипучий мороз. Прокрадаючись голими заснiженими городами до захованих вiд цивiлiзацiї гохобердорфських хат, що мiцно тулилися дерев'яними боками до похилої поверхнi гори, я вже чула запах згорiлих дров, що їхнiй дим прокладав собi шлях крiзь теплi комини. Аби не привертати увагу собак, я намагалась не провалюватися у снiг та не шурхотiти широчезними чобiтьми, до пiдошов яких великими цвяхами були прибитi широкi та добре вiдтесанi, за формою схожi на лижi, дощечки.

Мимохiть пригадала заголовки газет п'ятирiчної давностi: «Gruneszone — Todeszone» (Зелена зона — зона смертi). Темними кiстяками лiтер вони волали про лавину, гендлюючи моїм болем людини, що втратила рiдних.

А перемерзла українка, ледь не iз загуслою кров'ю у карпатських жилах, човником тримаючи мiцно стуленi долонi перед носом та ротом, аби врятувати дихальнi шляхи вiд всюдисущих, мов мурахи, мiкро-лавин, котрi мали на метi єдине — дiбратися до мого i так холодного серця-кульки, намагалася не забути почуте колись вiд її Кевiна — дихати неглибоко, не розтуляючи майже вiдмерзлих половинок човника. Аж доки не почула десь зверху порух… Першим лизнув мою бiлу вiд холоду щоку темношерстий пес, на товстiй шиї котрого бовталася маленька, 25 мiлiлiтрiв, пляшечка з коньяком. Того дня вченi пси врятували трьох людей. Вони ж знайшли ще кiлькох, але вже захололих. Коли їм вдавалося вiдкопати тiло, собаки голосно вили, сповiщаючи людей, а тi у плахтах вiдтягували мерцiв до вирiвняної лопатами площi та складали їх у два довгi ряди. Я їх добре роздивилася уже тiльки зверху, коли через два днi, пiсля того як трошки вщухнула хурделиця, першим гвинтокрилом неслась у напрямку нового (iз присмаком захоплюючих пригод) життя.

Бабина хата, iз витиснутими бiлою крейдою на дверях лiтерами та числами, котрi означали «Christus mansionem benedikat» («Господи, благослови кожен дiм»), сумно височiла вiдбудованим другим поверхом.

— Герлiнде, — покликала я, штовхнувши, як завжди незачиненi дверi.

Але вони не зрушили навiть пiд моїм натиском.

— Герлiнде! — уже настирливiше кликала я, злодiйкувато роззираючись довкола та неголосно погрюкуючи рукою об дерев'янi дошки.

Бiля низького порога припертi до мiцної стiни (саме вона вистояла колись пiд натиском примхливої лавини, врятувавши моє мiзерне життя) стояли столiтнi вила.

— Бог в дiм… — почувся шамотливий старечий голос i дверi зi скрипом вiдхилились, випускаючи тонкою смужкою застояне в хатi тепло, аби змiшати його iз хрумким морозом альпiйського вечора. Роззираючись, мовби уперше тут, увiйшла я до хати, де пахло козами та молоком. Цей запах вiдразу нагадав менi, що десь, на оточенiй ялинками полонинi, у будиночку iз ґратами на вiкнах мене чекає внук Герлiнде, худенький Флооро iз послiдом на тонких, вкритих загрубiлою шкiрою ногах.

— Добре, що ти прийшла уночi. Знаєш, татцельвурм сказився вiд холодiв…

— Герлiнде, Марчелло слабий! — дивно, я вже геть забула про моторошнi розповiдi про татцельвурма, настiльки захопила мене iсторiя з хлопчиком та моє повернення до майже повноцiнного життя.

— Бачиш, я затягую ряднинами вiкна на нiч, — проiгнорувала мене стара. — Але це смiшно, бо, думаю, татцельвурм iде на запах тварин. Деякi селяни, як i я, заводять худобу ночувати до хати. Знаєш, нещодавно вiн зарiзав рiчне теля.

Я сидiла на рiзьбленiй скринi. Погляд Герлiнде, якщо би його надiлити силою хірургічного скальпеля, мiг розiтнути моє тiло, аби вийняти серце-кульку i без розпитувань (адже тема ця була для неї забороненою) побачити все самiй: правду про хлопчика, якого ми, нехрещеного, назвали вигаданим iменем Флооро.

— Вiзьми, — у простягнутiй до мене мисцi шурхотiли коричневi, висушенi листки. — Це я для тебе дiстала. Ще моя прабаба лiкувалася цим, бо тодi не було таблеток… Тi пiгулки одне лiчать, iнше калiчать.

Я задоволено посмiхнулася думцi про те, що, мабуть, менi вже не знадобляться лiки вiд надокучливої хвороби. Адже вона… вона просто зникла… Не залишаючи бiльше на бiлизнi вологих, червонуватих, iз неприємним запахом плям. Що тiльки я не перепробувала, аж ось — минулося!

Просто зникло, коли я вiднайшла яку-не-яку, але мету життя.

— А що ще у тебе нового? — запитала баба, нiби зовсiм мiж iншим, але я розумiла, що йдеться про її маленького внука.

— Усе гаразд. Iз нас будуть люди, — i, посмiхнувшись криво, я потягнулась до старої порцелянової ляльки, що десятилiттями висиджувалася на дерев'янiй скринi.

Якусь мить дивилась їй у вiчi, гадаючи, як вiдреагує на нову подружку Флооро, i сунула порцелянову цяцьку в мiшок iз провiантом.


Нiч уже майже пересипалася хрумкими пiщинками пiдмороженого снiгу за гори-скелi, гори-слоненята (сiра, кам'яна поверхня, де-не-де вкрита низькорослими деревами, в теплу пору нагадувала шкiру маленького слоненяти). На їхньому величному тлi витало висохле повiтря.

Дорога назад була нелегкою: обмотавши мене мотузкою, баба причепила до неї старезнi сани, поклавши на них мiшок iз їжею.

— Бережися татцельвурма, — тричi поплювала на дорогу Герлiнде, нiби вiд нього, якщо вiн уже вирiшить напасти, можна врятуватись. — У недiлю гохобердорфцi робитимуть облаву на звiра.

Додому, а то був мiй справжнiй дiм, iти було, попри важку упряжу, не важко, бо думка про Флооро штовхала вперед, не дозволяла зупинитися навiть на мить. Я любила його. Мого маленького хлопчика.

Коли я майже пiдходила до нашої галявини, сонце стояло високо i на моєму чолi виступив пiт. Нерiвними сiрими плямами падали свiтанковi тiнi кучерявих хмар на засипанi деревами гори. Шпилястi, заґратованi протилавинними пасками скелi подобалися менi так, як може подобатись батькiвщина — трепетно, з присмаком певної ностальгiї за щасливим минулим, за батьками, яких залишаєш, за першими друзями (котрих у мене нiколи не було, нi перших, нi останнiх — нiяких).

Я любила цю заснiжену зиму так, як не вмiла любити людей.

Але враз, мрiючи про хатку iз двома чоловiками, котрi так мене потребують (один — аби провести його в останню дорогу, хоча вiрила, що доживши до весни, дiдо оклигає, хоча би для того, аби допомогти менi зрозумiти хлопчика, i другий — аби вивести його на шлях, яким вiн насправдi iти не хотiв), знову вiдчула всi контури мого наповненого азотом,

1 ... 21 22 23 ... 31
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татцельвурм. Тірольська історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Татцельвурм. Тірольська історія"