Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

— Гостя. З Англії. Он шхуна стоїть.

— Із самої Англії? На такім кориті? — ніби здивувався Семен, а в очах зашугала тривога. Він замовк, насторожено поглядаючи у бік «Грейс О'Нейл». З лиця у нього поволі сповзала посмішка і воно робилось зовсім не схожим на те, що тільки-но посміхалося Касянові.

— Мотаються люди по світу, — ніби байдуже зронив механік, а фраза зависла в повітрі, тому що думав Семен про речі, йому зовсім небайдужі. Здавалося, згадка про англійську шхуну підняла в ньому цілу хвилю почуттів, від чого хміль вмить вивітрився, очі проясніли, в них ворухнулося щось недобре.

У ту хвилину Касян зрозумів, чому так не любить механіка Митрич. Він уже хотів було спитати Семена, чому це його так розтривожили англійці, але завадив автокар, що прогув за спиною. Довелося обом відступити з дороги в сніг. Автокар віз до будиночка пошти величезні тюки з листами, газетами, журналами. Йому давали дорогу, перед ним розступилися.

Біля ганку захвилювались. Тюки попливли з рук в руки і лягли у штабель під стіною. Вийшла начальниця і почалось: крикуни називали прізвища і наелектризований натовп відгукувався хрипкими від хвилювання голосами.

— Шулькову, дивись Шулькову!… З Москви чекаю, Касяне Миколайовичу, з академії. Я їм дуже цінний матеріал посилав про Старостіна, — гуркотів над вухом у Калікіна механік. І несподівано, проти всякої логіки, пішов геть від пошти.

Ніхто, окрім Касяна, не звернув уваги на цю його витівку. Крик біля ґанку стояв неймовірний — де вже тут було придивлятися одному до другого. Та поступово натовп гув добріше і добріше. Час від часу вибухаючи сміхом, здавалося, без всякого приводу.

Касяиові довелося затриматися довше. Листи для працівників ГРП складали у целофановий мішок. Коли розібрали останній тюк, довелося пакувати ще й в картонну коробку, бо всі у мішок не влізли. Цю коробку начальниця, яку всі тут звали Анютою, дістала з кладовки. Це був вияв особливої уваги. Гостроока молодичка не приховувала своїх симпатій до Калікіна. Бажаючи поговорити з ним довше, вона кожного разу, як приходила пошта, залишала кореспонденцію ГРП на останок. От і зараз, розбираючи листи, удавано жаліючись на втому, криючи всіх за безладдя, яке вчинили в її господарстві, не зводила очей з Касяна.

— Ось два Шулькову… Семене! Де Шульков? Пішов, п'яні його очі… Вам теж с, Касяне Миколайовичу, з Норвегії. Цілих три і всі товстенні. — Анюта подала Касяиові конверти. — Здасться, було ще одне… — Вона метушилась, показуючи, що шукає загубленого листа, а хитруваті бісенята так і плигали на Касяна із її чорненьких оченят. — Та ви не хвилюйтесь, я цього листа обов'язково знайду. Ви сьогодні на «Державіні» кіно дивитись будете? Там я вам його і віддам, а зараз вибачте… Гей, хто там, передайте Шулькову! Він десь тут крутився.

Касян стояв біля ґанку.

— Чого чекаєте, Касяне Миколайовичу? Я ж сказала, на «Державіні». Ввечері принесу, не сумнівайтесь.

— Воно краще б зараз… Я збираюся летіти на ГРП і, мабуть… — Він не встиг закінчити фразу.

На ґанок увірвався блідий Коля Самохін.

— Ти чого? — спитав його Касян.

— Може, не полетимо сьогодні, га?

— Тепер, Колю, все. Листи отримали, можна летіти. Я от лише до лабораторії зазирну — і в путь.

— А може, і справді — залишитесь. На «Державіні», кажуть, «Клеопатру» крутитимуть. Елізабет Тейлор і Річард Бартон грають, — Анюта звабливо глянула на Калікіна. Він пропустив її слова повз вуха і уважно подивився на Самохіна:

— Ти чого це раптом? Підганяв, підганяв і на тобі — не летимо?

— Дуню мою в лікарню забрали, — ледь чутно промовив Микола.

— Що там з нею трапилось? — здивувалась Анюта.

— Кажуть… Кажуть, родити має…

— Як це так кажуть? — накинулась на льотчика Анюта. — А ти що, не знав?

— Та вона все приховувала! Я більше як два місяці у Баренцбурзі не був, все над тим проклятим льодовиком бовтався.

— Ну, хлопчику, ти даєш! — розвела руками Анюта.

— Сам бачу… — зовсім понурився вертольотчик.

— І що ж ти збираєшся робити? — запитав Касян.

— Не знаю… Я, як з вами поговорив, до дівчат у гуртожиток зайшов, помиритися з Дунею думав. Мені, як сказали про це, я й побіг… Порадьте, Касяне Миколайовичу, як мені бути, що робить?

— Бери мішок! — рішуче сказав Касян.

— Навіщо?

— Бери! В лікарню підемо.

— Я був… До неї не пускають.

— Пустять! Пішли!

— Я її, Дуню, люблю! — говорив, ледве встигаючи за Касяном, червоний від розгубленості вертольотчик. — Я її з першого дня заміж кличу. А вона, це, каже, в тебе, Колю, не любов, а захоплення від північної нудьги. От, мовляв, приїдемо на материк — розберемось. А чого розбиратись? Чого, я вас питаю? Мені без неї хоч вішайся! Хоч у петлю..

— В загс!

— Так тут у Баренцбурзі немає загсу.

— Знайдемо! — Касян поправив на плечі картонний ящик з листами і ще швидше попрямував через порт до сходів.

Коли вийшли на першу площадку, побачили Митрича. Баржовий сидів на кожусі теплоцентралі і, дивлячись, як вітер полоще в руці листок, посміхався тихо, заспокоєно. Він тільки-но прочитав листа від дружини.

Шулькову передали листи на пірсі. Він вже ставав на лижі, коли хтось з портових вантажників тицьнув йому ці два конверти. Шульков поглянув на зворотну адресу і процідив крізь зуби:

— От зараза! На краю світу знайшла…

Сказав тихо, думав — ніхто не почує. Але тут, ніби з-під землі, перед