Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Володю охопив страх за товариша. Він згадав випадок, коли в центральному карантинному секторі Освенціма Жора співав під наведеним на нього дулом кулемета. Тоді його врятував один німецький політв'язень, який доповів есесівцям, що в'язень співає за наказом блокфюрера Ауфмейєра. Всі знали й боялися «зразкового» офіцера Ауфмейєра, тому це ім'я, використане кмітливим політв'язнем, подіяло на кулеметника, і він не прошив співака кулеметною чергою…
Романтична пісня про Волгу сподобалася есесівцям, хоча й нагадувала мимоволі про поразку гітлерівців на берегах могутньої слов'янської ріки. Проте есесмани удавали, що про це не думають. Просто Кольвіц організував їм непоганий обідній сюрприз. Можна в затінку, розслабившись, випити холодного пива, поласувати морозивом, покурити і водночас послухати імпровізований концерт. Боксер також задоволений і співом, і своєю витівкою. Глянув на годинник і поблажливо наказав:
— Валяй далі. Є ще п'ять хвилин.
Спокійним і впевненим голосом Жора почав:
Вижу чудное приволье, Вижу нивы и поля. Это русское раздолье, Это Родина моя…
Затамувавши подих, в'язні вслуховуються в пісню, як у голос Вітчизни. На обличчях — горе і радість, гордість і біль. А пісня широко лине, виразно над «полем смерті» і ніби оновлює їх світлою надією.
Вижу горы и долины, Вижу реки и моря. Это русские картины, Это Родина моя…
Здавалося, ця пісня несподівано прилетіла із давнього мирного життя, з неозорих просторів Вітчизни, знайшла тут, у чужому краї, своїх знедолених синів і втішає їх, голубить любов'ю і ласкою…
Слышу пенье жаворонка, Слышу трели соловья. Это русская сторонка, Это Родина моя…
Довго, тремтливо й високо, ніби голос жайвора під блакитним куполом весняного неба, дзвенить остання нота рідної пісні. Володя крадькома витер сльози. Плакав Кость, плакали інші в'язні, з любов'ю дивилися на Жору. Він стояв хоч і стомлений, але гордий, що зумів висловити піснями свої почуття.
Кольвіцу сподобалося, що співак уклався в регламент. Він клацнув пальцями, підкликаючи Зеппа. Той підбіг, улесливо поклонився.
— Я задоволений. Цей гефтлінг співав непогано. За це треба платити. Я обіцяв, а моє слово — закон. Батон хліба — мерщій!
— Яволь! — гаркнув Зегш і кинувся до есесівських столів.
Миттю повернувся і тицьнув Жорі в руки батон справжнього, ясного, як сонце, хліба. Есесівці дружно зааплодували, схвалюючи щедрість Кольвіца. Жорі годилося б уклонитися вдячно, та він і не глянув на есесівців. Зепп, зловісно блиснувши на нього налитими кров'ю баньками, погрозливо просичав: «С-свиня!»
Ударив гонг — почалося шикування. Зепп побіг до своїх штрафників, а Жора сунув батон за пазуху і підійшов до друзів. Разом з Володею вони підхопили Костя під руки, стали з ним у стрій. Конвейєр смерті знову набирав шалених обертів…
Бригада повернулася до місця роботи, всі знову полізли в яму, на дні якої ще яскріли плями свжої крові. Жора скористався відсутністю капо, дістав з пазухи батон і подав його Костеві.
— Візьми, друже, сховай. Потроху відламуй і їж. Головне для тебе — витримати сьогодні, завтра.
— Ні-ні! — злякано сахнувся Кость. — Не треба. Я не зможу так, Жоро… Розділи на всіх.
— Не відмовляйся, друже. Тобі це зараз потрібно, як ніколи. Ми просимо: візьми.
— Ні, хлопці, не можу. Діліть на всіх.
Володя розумів його, а тому сказав Жорі, щоб ділив на всіх. Той знизав плечима, простелив свою куртку і на ній розламав батон на двадцять чотири шматочки. Кожному дісталося по крихітці.
— «Ветер»! «Ветер»! — злякано застеріг француз Мішель, який саме пильнував за начальством.
Бранці гарячково взялися до роботи. Закидали грунтом яму, обкопували й викорчовували пеньки далі по ділянці, відносили їх убік від майбутньої трави, трамбували грунт. І весь час — під киями й нагаями наглядачів, під кулеметними й автоматними дулами есесівців. Боксер тим часом «обробляв» інші бригади, розправлявся з «симулянтами». Здавалося, цей день ніколи не скінчиться. Та все ж за важкою роботою і важкими думками й він поволі спливав.
Нарешті пролунав сигнал, в'язні почали похапливо складати докупи лопати, кайла, сокири, звозити тачки. До місця шикування зносили убитих і замордованих. Хитаючись від втоми й виснаження, підтримуючи один одного, бранці звідусіль брели в загальну колону, шикувалися. Тут їх перераховували, шмагали, вирівнюючи ряди й сотні, довго знущалися, поки колона нарешті рушила до табору, здіймаючи хмару густої пилюки. В тій рудій куряві рухалися майже наосліп. Пилюка клубочилася від тисяч ніг, забивала дихання, рудою корою вкривала тіла в'язнів, схожих на ледь живі скелети в обвислих сірих робах. Здавалося, то не колона живих людей, а жахлива тисячонога гусінь повзе по землі, вкутана клубками рудого пилу…
З грунтової дороги колона звернула на неутрамбований щебінь, шурхотіння якого перемішувалося з моторошними зойками тих, що йшли босоніж. Костя друзі несли на руках всю дорогу. На грунтівці він ще намагався стрибати на одній нозі, а тут уже не міг…
Перед табором почалася бруківка. Заторохтіли по камінню тисячі пар дерев'яних колодок, і це вбивче стаккато
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо на землі є пекло…», після закриття браузера.