Читати книгу - "Оріноко"

море було тихе, подорож спокійна, і навчання стрільбі відбувалося регулярно щоранку і щовечора. Наша дванадцятка, охоча до навчання, робила досить хороші успіхи, в той час як решта впертих індійців дивилася на них з деяким співчуттям. Але на третій день нашої подорожі, ввечері, стався випадок, який підігнав завзятих ледарів.

Того вечора ми кинули якір трохи раніше, ще завидна, і, як завжди, кілька товаришів попливли на одному з човнів на берег, щоб нарвати трави для нашого коня. (У нас лишився один здоровий кінь, двох інших, покалічених, ми зарізали, а м'ясо, порізане на довгі шматки, вивісили на сонце сушитися).

Було ще видно, і деякі товариші вирішили пополювати на березі. Озброєні луками і ножами, вони пішли до пущі.

Не минуло й півгодини після цього, як раптом в глибині лісу залунали дикі крики.

— На наших напали! — вигукнув Манаурі, Пронизливі крики чулися відразу з кількох боків і швидко наближалися до нас.

— Женуться! — крикнув Арнак..

— Арнак! — підбіг я до нього. — Мушкети на човни!! Всі за весла!!

Зброю, на щастя, заряджену, ми ховали під палубою. Одразу ж почалася метушня, бо багато людей одночасно кинулися в один бік, збився натовп, але я швидко поділив їх і вишикував у цеп. З блискавичною швидкістю зброю передавали з рук у руки, і ось уже десять рушниць у найбільшому човні. Я скочив у нього і схопився за весла. За мною — Манаурі і ще кілька індійців, і серед них — Лясана. Підганяти веслярів не треба було, бо у кожного й так від напруження аж очі вилазили на лоб. Арнак і ще кілька чоловік гребли в другому човні.

До берега було недалеко, від парусника, може, сажнів п'ятдесят, але ми ледве встигли в останню хвилину. Наші нещасливі мисливці саме повискакували з пущі на відкритий берег і бігли до нас. А за кілька хвилин з'явилися й переслідувачі. Ціла хмара. Було їх кілька десятків. Усі вони пронизливо вили і стріляли з луків.

Я лупнув дробом у їх юрбу, що була кроків за сто від нас. На такій відстані постріли були несмертельні, але посікти їх — посікли.

В цю мить біля мене вибухнув другий постріл, третій, четвертий і ще кілька разом — оглушливим залпом. Цього для напасників виявилося більш ніж досить. Вони побігли назад і зникли в гущавині.

Наші зібралися всі. Тільки один був легко поранений. На щастя, вістря стріли було не отруєне.

— Що це за плем'я? — запитав я.

— Напевно, паріягото! — відповів Манаурі і додав з огидою: — Караїби.

Серед тих, хто стріляв на березі, була і Лясана. Молода жінка стріляла вперше в житті, тому забула як слід притиснути рушницю і під час пострілу відчула удар в плече і щоку. Це поранило її, потекла кров, але нічого страшного не було.

— Надалі знатиму! — сказала мені Лясана, приховуючи за посмішкою ніяковість і біль.

— Ого! Так уже й знатимеш? — засміявся я і похитав головою. — А ти хоч влучила в кого-небудь?

— А ти не бачиш? У себе…

— Добре, що хоч не в своїх…

— Ти, Білий Ягуаре, бережися!..

Вона сказала це якось двозначно і тепер пирснула від сміху.

Не бажаючи зазнати нового нападу, ми вивели корабель у відкрите море і там провели ніч.

Коли вранці наступного дня Арнак і Вагура за звичаєм скликали товаришів на заняття по вивченню зброї, з'явилися всі чоловіки без винятку.

А це вже щось та значило!

З того часу узи братерства, які єднали нашу громаду під час будь-яких подій, ще більше зміцніли завдяки спільній зброї. Майбутнє показало, що це було міцне, тривале згуртування.

Прикра пригода з індійцями паріягото сталася на березі, який Педро назвав півостровом Парія, недалеко від місця, де закінчувався цей півострів, напроти острова Трінідад, а на півдні розливала свої широкі води затока Парія. Нам треба було повернути в цю затоку і звідти триматися весь час південного напрямку. Коли ми дійшли до центра півострова, виявилося, що з затоки Парія напирала могутня течія води і проти неї ніяк не можна було плисти. Кілька разів ми наближалися до цього місця знову, але сильна течія, як шкаралупу, відкидала нас далеко в море.

— Boca del Drago, — пояснив мені Педро. — Пащею Дракона називають іспанці протоку між півостровом Парія і Трінідад. Тут лише великі парусники можуть пробитися, та й то, здається, тільки в такі дні, коли течія слабне.

— А чому течія тут така стрімка?

— Як я пригадую, другий вхід до затоки Парія на півдні значно ширший, ніж північний, і через нього вливаються в затоку води потужної океанської течії. Крім того, в затоку впадають кілька рукавів Оріноко. Все це разом збирається на півночі у вузькому гирлі довжиною в кілька миль — ось тому через Boca del Drago стільки води виривається із затоки до моря…

Не було іншої ради, як облишити намір зайти до затоки Парія і, обійшовши страхітливу Пащу Дракона на значній відстані, плисти далі на схід, тепер уже повз узбережжя Трінідаду. Плавання навколо величезного острова затягувало нашу подорож — ми повинні були пройти понад сто миль більше.

На щастя, погода нам сприяла. Ніяких кораблів, навіть іспанських, ми не зустрічали. Не було видно також і тубільців, хоч щовечора ми підпливали до берега, щоб узяти трави для коня і прісної води. Нарешті ми досягли східного мису острова Трінідад. Звідси корабель повернув прямо на південь і йшов два дні вздовж острова, поки ми знову не досягли материка.

Тут нас привітав зовсім новий краєвид! Скільки оком кинути — плоска рівнина, жодного пагорка. Це була славнозвісна дельта ріки Оріноко, широкий — близько двохсот миль — край незліченних рукавів цієї ріки, приток, заток, край тисяч островів, порослих чагарником острівців і заливних лугів між ними. Віковічна пуща покривала ці безлюдні місця так само, як і на півострові Парія і на Трінідаді, але там піднімалися гори і передгір'я, а