Читати книгу - "Король стрільців"

Неділя. Чудова, осіння днина. Зі старенької деревляної церковці юрбою висипався нарід. Та замість розійтися крутими вуличками домів, люди задержались під церквою, на цвинтарі. На величезній кам’яній брилі, під липами, стояв крамар Сень Свистун. В сірім стрілецькім однострою, з відкритим чолом, з палицею в руках.

— Зачекайте, люди!

Заворушилось сорокате людське море, загомоніло.

— Аво, диви, диви! Сенько Свистун видрапався на камінь! А то що буде?..

Золоте сонце тихо снувалось на мідяних хрестах і на мідяних людських обличчях. Високі смереки шуміли дрімучими вершками, а зі столітних лип падало жовте листя на забуті, припалі могили.

— Слухайте, люди!

Море голів мимоволі звернулося в сторону дзвіниці. Може, декому здавалось, що це великий дзвін б’є на тривогу важким, мосяжним серцем?..

— Перед хвилею в церкві балакав вам єґомость одну проповідь! Дехто її слухав, дехто дрімав, а дехто таки добре заснув. Тепер я вам скажу другу проповідь, але її мусить кожний чути! І тому, хто має уха, хто не оглух і кому не позатикало — нехай слухає!!

Тихо, як маком сій.

— Не минуло півроку, як ви заложили в селі кооперативу. Повторяю ще раз, ви її заложили, не хто інший. А тепер я запитаюся вас, нащо ви її заложили? Чи на то, щоби кинути цей уділ, тих кілька марок відчіпного, наробити боргів, запровадити в довги, а тепер покинути її на встид і посміховище людське?

Отже я вам скажу, що ні! Чуєте?! Ні! Ви заложили її на це, щоб вона була для вас поміччю і порятунком у ваших хлопських злиднях, щоби вона навчила вас спільно жити і спільно працювати, а не жертися вічно, як ті собаки, один з другим! Ви заложили її на це, щоби вона випровадила вас з темноти, щоб ви не були вічно дурними Іванами, яких хто хоче, той водить за ніс!

Люди! Подивіться на мене! Повитріщуйте очі і подивіться добре! Хто я такий? Я Сенько Свистунів зі села Тернистого, син Юрка Свистуна, якого повісили мадярські гонведи на Софроновій грушці, правда чи ні? Люди! Я не буду до вас по панськи говорити, бо мене того ніхто не вчив. Я родився тут, між вами, тут виростав, тут корови пас, тут їсти хотів, тут гарував від ранку до ночі, як кожний з вас. Тому я говорю до вас просто, але щиро. Не на те, щоби вас отуманити, збаламутити і висміяти, але на це, щоби ви раз на все зрозуміли своїми твердими лобами, що кооператива — це наш рятунок, наше добро, наша сила. Слухайте, люди! Тепер в кооперативі ні собака не гавкне. З виїмком горстки свідомих членів, ціле село опинилося під жидівським порогом. Чому? Тому, що Абрамко боргує, що Абрамко спускає ціну. А я вам кажу, люди, що Абрамко може спускати, бо він не спускає свого, лишень це, що наспускав з вас за півкопи літ! Є тут між вами такі, що пам’ятають, як п’ять-десять років тому він прийшов до села тільки в гребінній сорочці. А нині — подивіться: він одній дочці дав дві тисячі долярів віна, синові заложив в місті склеп за три тисячі п’ятсот, він має гроші, має ґрунт, він багач, як ніхто в селі. А ви як були п’ятдесять літ тому наймитами і робучою худобою на власній землі, такими наймитами та робучою худобою лишилися і досі. Як тоді, так і тепер ви риєтесь в цій земленьці чорній і світа Божого не бачите, ви за кусник межі до горла собі скачете, вила в груди вбиваєте, ви за дурницю десятками літ волочитеся по судах і своєю кервавицею випасаєте чиїсь черева. Люди!! Скажіть мені, чому це так? Як довго так буде?! Хто тому винен?

Ви, самі! Чуєте? Ви!! Та самітна кооператива, що он стоїть у долині, яку ви покинули, якої ви відреклися, на яку ви наплювали — говорить вам, що ви самі собі винні!

Люди! Я ж розумію, що значить серед наших злиднів тих нікчемних три сотики, що їх спустив Абрамко. Але я присягаю вам, що тих три сотики не принесуть вам добра ніколи! Абрамко спустив не своє, а ваше!.. І він ще спустить, бо знає, що кооператива довго не поживотіє… А коли вона лопне, тоді він це, що спустив, відіб’є собі на вашій скірі вдесятеро! Чуєте? Вдесятеро!

Слухайте, люди! Я більше говорити не буду! Тепер говоріть ви! Чи від завтра, від понеділка, ви всі, що тут є, і члени і не члени, будете купувати в кооперативі чи ні?

Тихо, хоч маком сій.

— Слухайте, люди! Ви мусите мені на це питання відповісти! Так або ні! Інакше я не рушуся з цього місця, щоб я мав закаменіти, як та брила, на якій стою, чуєте?!

Людське море наче зжахнулось. Якась могутня сила била від постаті цього кремезного каліки, з широким, кам’яним обличчям, з лискучими очима, що палали, гей огненні смолоскипи. І від того погляду понурились додолу запалі мужицькі обличчя. Не дивлячись на себе, мовчазливі кострубаті ґазди, один поза другого, подавалися взад. Ґаздині у високих очіпках сумно кивали головами і запасками втирали очі. Налякана дітвора з відчиненими ротами тулилась матерям до ніг, а старенькі бабусі хрестилися побожно та беззубими устами шамкали отченаші. А глуха, як пень, баба Павлиха аж розхлипалась на голос; так розжалобила її Сенькова проповідь, з якої вона не чула і словечка. Та нараз з цеї сторони, де юрбою стояла молодь, загомоніли змішані, але сильні голоси:

— Будемо!.. Будемо купувати в кооперативі!.. В Сенька, в Сенька!..

— Будемо! Будемо! Будемо-о-о!! — заворушилось, загуло людське море, аж луна покотилася жовтими садами. — Будемо! Будемо-о-о!

Грізне і насуплене обличчя крамаря Свистуна прояснилось. Соняшні зайчики