Читати книгу - "Вероніка вирішує померти"

— А що, дуже вродливий юнак.

Чоловік у костюмі перервав їхню розмову, закликавши до тиші. Він звелів, аби всі зосередилися на троянді й викинули з голови все зайве.

— Думки повертатимуться, але спробуйте їх уникати. Одне з двох: або ви керуєте своїм розумом, або розум керує вами. Останнє вам добре знайоме, — вас часто охоплюють страхи, неврози, непевність, позаяк ми всі схильні до самознищення.

— Не плутайте божевілля зі втратою контролю. Пам’ятайте, що в традиції суфізму майстер — Насруддін — це той, кого й називають божевільним. І саме тому, що всі вважають його ненормальним, Насруддін може говорити те, що думає, й робити все, що хоче. Так було і з середньовічними придворними блазнями: вони могли попереджати короля про небезпеки, що їх замовчували його міністри, боячись утратити посаду.

Так має бути і з вами; будьте божевільними, але поводьтеся, як нормальні. Не бійтеся бути інакшими, але навчіться робити це так, щоб не привертати зайвої уваги. Зосередьтеся на цій квітці й дозвольте проявитися вашому справжньому «Я».

— Що таке справжнє «Я»? — запитала Вероніка. Можливо, це знали всі, та їй байдуже: вона вчиться не перейматися тим, дратує вона когось, чи ні.

Суфі, здається, здивувався, але відповів.

— Це те, яка ви є, а не те, якою вас бачать інші.

Вероніка вирішила виконати вправу, зосередивши всі свої зусилля на тому, щоб виявити, якою ж вона є. В ці дні у Віллеті вона відчула те, чого ніколи ще так сильно не відчувала — ненависть, любов, страх, цікавість і жагу до життя. Можливо, Марі має рацію: чи знає вона насправді, що таке оргазм? Чи, може, вона бувала тільки там, куди її заводили чоловіки?

Суфі почав грати на флейті. Поступово душу її оповив спокій, і вона зуміла зосередитися на троянді. Можливо, подіяли її ліки, бо відтоді, як вона вийшла з кабінету доктора Іґора, їй було неймовірно добре.

Знала, що скоро помре, чого ж боятися? Так чи так серце їй відмовить, — тож краще насолоджуйся відведеними днями й годинами, роблячи те, чого ніколи не робила!

Музика була м’яка, а тьмяне світло в кімнаті творило якусь майже релігійну атмосферу. Релігія: чому б їй не проникнути в глиб самої себе й побачити, що лишилося від її переконань та віри?

Але музика вела її далі: викинь усе зайве з голови, не думай ні про що, просто БУДЬ. Вероніка повністю віддалася цьому переживанню; дивилася на троянду, бачила саму себе, раділа побаченому й жаліла, що так поквапилася.

Коли медитація завершилася й майстер суфі пішов, Марі затрималася в їдальні, розмовляючи з іншими членами «Братства». Вероніка вийшла відразу, поскаржившись на втому; зрештою, дози, отриманої зранку, було достатньо, щоб звалити з ніг коня, дивно, що вона й досі притомна.

«Ось вона, молодість; вона встановлює власні межі можливого, не дбаючи, чи зможе тіло їх витримати. А воно витримує».

Марі не відчувала втоми: зранку вона добре виспалась, а тоді вирішила погуляти Любляною — доктор Іґор вимагав, щоб члени «Братства» щодня бували поза Віллетом. Пішла в кіно, де ще трохи подрімала під час занудного фільму про подружній конфлікт. Чи то нема інших тем? Чому постійно крутять ті самі сюжети — чоловік із коханкою, чоловік і дружина з хворою дитиною, чоловік із дружиною, коханкою та хворою дитиною? В світі існує стільки важливіших речей!

Розмова в їдальні була недовгою: після медитації члени групи відчули приємну втому й розійшлися по палатах; Марі натомість вирушила до лікарняного саду. Проходячи повз вітальню, побачила, що та молода жінка так і не дійшла до свого ліжка. Вона грала для Едуарда-шизофреніка, котрий, мабуть, увесь цей час простояв біля піаніно. Божевільні, як і діти, не рушать з місця, поки не вволять своїх бажань.

Повітря було морозним. Марі вернулася, вбрала куртку і знову вийшла надвір. Там, подалі від зайвих очей, запалила сигарету. Повільно курила, думаючи про молоду жінку, про фортеп’янну музику, що долинала до неї, й про життя за мурами Віллету, яке ставало для всіх дедалі нестерпнішим.

На думку Марі, причини цього полягали не в хаосі, безладді чи анархії, а в надмірному порядкові. Суспільство керувалося дедалі більшою кількістю правил, законів, що суперечили цим правилам, і нових правил, що суперечили законам. Люди вже не наважувалися й кроку ступити за межі невидимих приписів, якими регулювалося їхнє життя.

Марі це добре знала: до того, як хвороба привела її до Віллету, вона пропрацювала сорок років юристом. Ще на початках своєї кар’єри вона позбулася наївних уявлень про справедливість і зрозуміла, що закони створені не для розв’язання проблем, а для нескінченного затягування суперечок.

Дуже шкода, що Аллах, Єгова, Бог — не має значення, як Його називати, — не жив у сучасному світі. А то ми й досі були б у раю, бо Він загруз би в апеляціях, запитах, претензіях, позовах, попередніх вердиктах і мав би відстоювати в нескінченних судових процесах правомірність свого рішення про вигнання з раю Адама й Єви в зв’язку з порушенням ними свавільного правила, яке не мало під собою жодних законних підстав: «Не їстимете ви з дерева пізнання добра й зла».

Якщо Він не хотів цього, то чому посадив це дерево посеред раю, а не десь за його межами? Якби їй довелося захищати цю пару, Марі відразу ж звинуватила б Бога в «адміністративному недогляді», бо Він не тільки посадив дерево в невідповідному місці, а й не подбав, щоб оточити його попереджувальними знаками й бар’єрами, не вжив бодай якихось застережних заходів й тим самим наразив усіх на зайву небезпеку.

Марі також звинуватила б Його в «підбурюванні до злочинної діяльності», — адже це Він підказав Адамові з Євою, де саме їм шукати дерево. Якби не підказав, люди на цій землі ніколи б не зацікавилися забороненим плодом, — адже ж дерево, ймовірно, росло в лісі, де повно подібних дерев, тож нічим особливим не вирізнялося.