Читати книгу - "Заплакана Європа"

– Бери чайник й уперед, – прошипіла.

Закохані випливли на очі батькам з відчайдушними усмішками.

– Як думаєте святкувати-відзначати? – запитав тато, й від напруги на лобі виросла велика краплина поту. Ірина Романівна миттєво передала чоловікові хустинку. Він із усмішкою й дякою витерся.

– Зараз нічого не дістати… – додала мама.

– Ми не прагнемо робити гучне весілля. Лише розпишемося, – Людочка зиркала то на батьків, то на майбутнього чоловіка, намагаючись зрозуміти, що вони думають з цього приводу.

– Так це ж добре! – вигукнули водночас чаювальники, щоправда, з різними інтонаціями.

На цьому й порішили – ніякого весілля, краще гроші… Дядя Олег та тьотя Іра (так тепер називав їх Микола, попри те, що їм бажалося, аби той звертався на ім’я та по батькові) намагалися до кінця аудієнції зберігати статус-кво. Та, коли Микола нарешті залишив їхню оселю, разом накинулися на свою дівчинку з питаннями щодо його сім’ї, освіти, місця роботи.

– А він не зек якийсь? – запитав стурбовано тато.

– Чи не п’яниця? – це вже мама.

– Ти бачила його батьків? – обоє.

– А який у нього зріст?

Після цього безглуздого маминого питання Жужелиці почали сміятися й скакати, схопившись за руки, як у старі добрі часи Люсиного дитинства. Тато цілував Людочку, мама гладила її по голові. За п’ять хвилин, міцно обнявшись, вони плакали, стиха схлипуючи. Кожен тужив за своїм. Тато за тим, що дочка йде з-під його крила, мама, що скоро будуть онуки, й вона стане, о Боже, бабусею, Людочка плакала за втраченою свободою, за неможливістю щось змінити, а також від страшного відчуття, що нічого більше не залежить від неї, лише від долі, лише від фатуму…

З предками Миколи домовитися було значно складніше. До того ж лише зараз Люся дізналась, що вся родина нареченого живе не в Мурманську, як він стверджував до цього, а в одному із сіл Вінницької області. Коля не поспішав показувати нареченій своїх родичів. Через чотири дні після того, як молодята подали заяву до РАЦСу, наважився запросити Люсю до квартири сестри. З пам’яті Жужі ще не вивітрилася згадка про першу їхню зустріч. То було невдовзі після Люсиного з Миколою знайомства, коли парі доводилося блукати по чужих квартирах-кімнатах-дачах для вдоволення сексуальних потреб. Якось Коля запропонував піти до Олени. Мовляв, вона з дітьми поїхала до родичів – можна повеселитися в порожній квартирі. На лихо, сестра повернулася додому раніше (карма незапланованих повернень висіла над головами закоханих повсякчасно). Коротше, шукачі пригод були застукані на гарячому. Олена, яка перебувала в стані постійного емоційного виснаження через проблеми з власним чоловіком та його численними коханками, вилила баняк злості на Люсю. При цьому Микола у проголошених прокльонах не згадувався. Дівчині дісталися майже всі знані нецензурні епітети – синоніми слова «сука», деякі занадто хаотичні словотворення з використанням лайки предків-татар і фізичні потурання, як то штурхання у груди й спину. Микола вдавав, що нічого не відбувається, нахиливши голову додолу, пропонував Люсі швиденько вдягатися і не звертати уваги на скажену сестру. Людочка намагалася натягти білизну, але Олена смикала за спіднє, наказуючи дітям хапати вбрання «сучки» й викидати на подвір’я з балкона. Малі, галасуючи й розмазуючи шмарклі по мармизах, виконували накази істеричної матінки. Врешті-решт, «прошмандовку» виштовхали до під’їзду в пальті на голе тіло та одному черевикові, другий полетів за Жужею, мало не влучивши їй у голову. Кавалерові вдалося вдягнутись і вийти з квартири неушкодженим. Він люб’язно запропонував Людочці позбирати її речі у дворі. З балкона на них продовжували сипатися прокльони від жінки та горіхи-квасоля від її дітлахів. Після інциденту ні Микола, ані тим більше Люся не згадували про те, що у когось є сестра. І ось тепер вони повинні йти до неї на оглядини.

– Може, ти якось сам? – запитала Жужа, увійшовши до будинку Олени.

– Пішли. Спочатку ти постоїш під дверима, – помітно нервував наречений.

– Ти боїшся її? – Люсі ввижалося, що сестра от-от накинеться на них з-за кутка.

– До чого тут Олена? – скривився, як середа на п’ятницю. – Там мої старі приїхали…

– То й що?

– Вони не такі, як твої.

– То й що?

Микола залишив Люсю біля запльованого й розписаного матюками сміттєпроводу, перехрестившись, увійшов до незамкнених, лише прочинених, оббитих брунатним дерматином дверей. Людочка, затамувавши подих, прислухалася до того, що робиться всередині. Вирішила підійти ближче до дверей і навіть наважилася прикласти вухо до шпаринки, аби добре розчути, про що йтиметься.

– Колька! Миколо! Коляша! – заволали, ніби з гучномовця, відразу кілька жіночих голосів.

Людочка відсахнулася, ніби отримала 220 вольт, прожогом кинулася на місце біля сморідної труби, звідки доволі чітко сприймалася трансляція з квартири. «Боже, він там оглухне!» Враз, як Люся це подумала, почула, що і її коханий спілкується на таких самих децибелах, що й усі. Спочатку говорили про поросят, картоплю, бабу Марину, якогось кривого Гєну. Тоді один із пронизливих бабських голосів раптово прорізав ефір:

– Лєнка каже, що воно мале, худе… Ти що, Колю, взяв би собі таку, як сам, – гарну, здорову. Оксанка за тобою плаче…

– Мамо! – гаркнув Коля.

– То хоча би огрядна була, га? – почувся інший голос, схожий на попередній бабський, але трохи хриплий.

– Тьотю Галю! – знесилено закричав Микола, мовляв, ще й ви тявкаєте.

– Чого ви до нього причепилися? – цей тембр Люся впізнала – на захист брата стала Олена. – Нехай бере, кого хоче. Уже давно я на весіллі не гуляла, – весело додала.

– І не погуляєш. Ніякого весілля не буде! – виголосив Микола, чмакаючи.

– Як це – без весілля?! Ми що, гірші за людей, чи що? – кричала мама Миколи.

– Чи вона вже животата, то встидно? – підхоплювала якась, але не Олена й не тьотя Галя.

– Ну, у вас, тітко Віро, фантазія! – погрозливо заговорив Людин обранець.