Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

Такі думки скріпили мій дух, наче випив я живлющої води. Був твердий у своїх помислах та діях. Знав, що мав чинити, і знав, що чинитиму. Більше того, знав, що мій хрест — я сам!

Між нами допалювалася свічка — це був вогонь, яким горять перед тим, як загаснути. Треба завершити церемонію, але так, щоб урочистість моменту відчув і засуджений.

— Де це я? — запитав псевдочернець, заворушившись. — Чому вчинено наді мною насильство?

— Старші таємної спілки, — сухо відказав я, — визнали тебе за єретика й облудника!

Тоді ми й подивилися один на одного. Дивна іскра пролетіла між нами, а може, відчули ми, що тут, у цій тісній келії, є ще хтось, хто має діло до нас обох. Може, це тільки я відчув, бо той, хто тоне в гріхах, не знає, що таке сумління. Тут щось було. Хай і не те, що сказала мені сестра, — вона висловилася по-жіночому наївно, — але між нами таки сплелася сполучна нитка. Дивовижа відчулася мені тоді: коли б я захотів у цей мент заговорити, заговорив би так само фігурно, як це любив він. Більше того, я був майже впевнений, що коли б заговорив він — його слова вимовилися б з тою поважною інтонацією, яка властива мені. Це було відчуття не зовсім зрозуміле: я не повинен був би йому піддаватися. Ніхто ніколи не повинен придивлятися до того, кого осудив, подумав я, бо тоді з нами починає діятися щось по-справжньому незвідане!…

А коли позбувся він і сіроносого, знову опинився в напівпорожньому, битому мором, місті, — знову його похитало по вулицях. Здається, між часом першої мандрівки і цією пролягла темна, незгладима смуга — все-таки заживав собі минуле, хоч і химерне воно було. Власне минуле до нього так і не повернулося, тобто пам'яті він не здобув, — все, що стояло за межами бойовиська, навіки зникло. Натомість надбав пережите в личинах ченця Григорія та сіроносого, і воно лишалось у ньому, незважаючи на те, що знову став порожній. Зараз йому треба було сили, щоб урівноважити цей досвід, отож і тулявся безтямно по вулицях, а ночами вдивлявся у світлий квадрат вікна — намагався знайти те, що не давало б йому руйнуватися. Знову і знову переживав відчуте у чужій подобизні, і йому нестерпно нило в грудях. Набралось у ньому забагато болю, щоб розібратись у всьому непомильно, — у складну історію вплутався. Збирав розум і здатність мислити; розумів: те, що з ним відбувається, не простий збіг обставин — вирішувалися речі немалі.

Цього разу помітив на вулицях відміну. Незараженого мором кварталу вже не існувало. Але здивувало його не те: ходив по місту так, ніби прожив у ньому десятиліття. Знав назви церков, костьолів та вулиць. Знав, що його молитва перед тим, як пойняв він личину сіроносого, відбулась у церкві святого Миколая, а дім, у якому знайшов пристановище на ніч, був на Солом'яному передмісті. Раніше, блукаючи вулицями,.здавалося, що блукає він по колу, тепер знав: блукав-таки по колу.

Спинився на головному майдані, було тут порожньо. Ще надто рано, і люди, які залишались у місті, спали важким, примарним сном. Однак тут, у середмісті, будинки були порожні. Нещодавно вибудуваний палац Вендінеллі теж світив порожніми вікнами, наче ховав у собі якусь таємницю. Страннього вразили вирізьблені над вікнами дельфіни. Білі дельфіни з мертвими кам'яними лицями дивилися як живі: міста порятувати вони не могли [3].

Ступав попід стінами і намагався торкатися їх пальцями — його весь час похитувало. Боявся вийти на рівний простір, бо вірив, що тоді заколивається під ним земля і він не втримається. Ось вони, такі знайомі палаци: Герберта, Масовського, Антона Мосса і найкращий — бенкетний, де збиралися визначні люди міста на урочистості. Відчував нутрову неприязнь до цих пишних споруд, ніби належали вони його ворогам.

Зупинився вражено: які вороги можуть бути в людини без «я» і без минулого? Тут, на майдані, сам-один, він раптом відчув себе безпомічно. Ратуша ховалась у легкому ранковому серпанку, бруківка майдану вогко блищала, небо і вранці було сухе, оголене й бліде. Будинки й брук дихали ще вчорашнім теплом, не вихолонувши гаразд за ніч, ще трохи, і задзижчать міріади мух — вже й зараз повз страннього пролітали перші їхні зграйки.

Він штовхнув двері і потрапив у чудовий італійський дворик. Досі не був тут навіть у личині сіроносого — спинився вражений. Чудові білі колонки закручувались у граційну петлю; весь дворик, зрештою, був такою кам'яною петлею, що стискував невеличкий простір. З присвистом втягнув у себе повітря: тут, у цьому закапелку, стало важко дихати, а ще важче було втримати якийсь лад у думках. Кроки його дзвінко розлупилися, розбиваючись об кам'яні стіни, і він прихилився до стіни.

Здригнувся: щось його стурбувало. В тілі з'явилася звична напруга, і він уважно роздивився навдокіл. Передчуття було немарне: з кутка на нього пильно й насторожено зоріла пара очей — завмер, ніби закам'янілий, якийсь міщух велетенського зросту, на горбі в нього лежав лантух.

Странній стояв і дивився. Тоді звів руку й поманив міщуха до себе. Владним рухом, а може, тільки порожнім рукавом.

Лантух сповз із плечей велетня і з дзвякотом упав на кам'яні плити. Чоловік випростався і раптом ошкірився до страннього перекошеним обличчям. Зігнув ноги в колінах і вивернув долоні, ніби готувався до борні.

Странній опустив руку, і це начебто позбавило його сили. Чоловік рушив на нього, все ще ошкірюючись, маленькі його оченята блискали іскрами.

Але до страннього він не дійшов. Скинувся раптом, ніби його вдарено, і його малі оченята раптом стали великі і страшні. Стрімко метнувся вбік і всім тілом ударився об бічні двері. Але їх було замкнуто, і велетень безсило сповз донизу, нажахано озираючись на страннього і виставляючи проти нього руку.

Кроки страннього дзвеніли у дворику, ніби ступав він кованими чобітьми по крицевих плитах.

— Ти хто? — запитав, а може, тільки подумав, що запитав. Луна, однак, дзвінко відбилася од стін.

— Господи, помилуй мене грішного! — вигукнув чолов'яга, захищаючись вже обома руками. Все його велике тіло тремтіло, наче бите трясцею.

Странній ступнув ближче, дивуючись на чавунний відгук власних кроків.

— Хто ти такий і що робиш? —