Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Єдиний пункт, від якого можна вирушити до невідомості!..

На воротах будинку відпочинку стояв старшина Міхалек. Заклавши руки за ремінь, що оперізував його опасисте черевце, він недовірливо дивився на небо і був трохи схожий на вирізьбленого індійського божка. Якось стурбовано старшина попрямував назустріч Войті.

— Зараз пів на сьому, — замість привітання сказав Войта, віддихуючись і намагаючись швидше проминути Міхалека. Але той тільки хитнув головою і пристроївся до Войти. Він навіть прийняв швидкий темп, яким ішов поручик. Кілька хвилин вони бігли пліч-о-пліч невтоптаною глинистою стежкою.

— Не доспав я сьогодні, — засопів нарешті червонолиций старшина. — Чув увечері про неприємність. Кажуть, Тламіха наклав руки на себе…

Войта кивнув головою. Міхалек довго мовчав, ніби пережовував слова.

— Ех, — видавив він нарешті і схопив Войту за руку, — от я й кажу, що не міг через те спати. Здається мені, товаришу поручик, щось тут не так! Побий мене грім, але я в це не вірю.

— Чому? — запитав Войта, із сумом відчуваючи, що серце б'ється десь аж у горлі. Він стишив ходу і двічі глибоко видихнув.

— Не знаю, як вам краще пояснити, — Міхалек почухав ніс. — Ви любите футбол?

Войта ледь усміхнувся.

— Люблю.

— От бачте! А ви часом не належите до… спартаківців-соколовців — гм, тьху, ну, одним словом, до спартанців [10] ?

— Ні, — відповів Марек терпеливо, — мої почуття ще з дитинства належали «Славії».

Старшина здивовано подивився на офіцера.

— Даруйте мені!

— Але ж у них на футболках були отакенні червоні зірки! — захищався Войта.

— Ну, нехай, це можливо, — зауважив дещо засмучений Міхалек, — кому подобається піп, кому попадя, а кому й попова донька. Я про інше: уявіть собі, що ота ваша «Славія» грала з якоюсь там «Іскрою» з мішечної та трикотажної майстерень, або, скажімо, з «Татраном» із Забрдовиць. А увечері до вас приходить товариш і каже: «Знову продули! Мішечники вам забили шість-нуль!» — Старшина зробив драматичну паузу. — Як би ви на це реагували? Навіть коли б трапилося таке (усе, зрештою, може бути, особливо коли йдеться про «Славку»), вам і на думку не спало б, ви б не зрозуміли, не повірили цьому, коротше і точніше кажучи, — випалив він переможно, — це, мабуть, суперечило б вашим переконанням і логіці речей! Ви мене розумієте? І от щось схоже на це я відчуваю, коли думаю про історію з Тламіхою, мені усе розповіли, але хоч убийте, не вірю.

Войта зупинився.

— Чому?

Міхалек знизав плечима.

— Важко пояснити, — почав він непевно. — Я не знаю. Очевидно… — він на хвилинку замовк, — очевидно тому, що Тламіха взагалі не такий чоловік, щоб пустити собі кулю в лоб. Навіть якби це зробили дев'ятеро з десяти. Розумієте, він надзвичайно цінував життя, і в тому житті найдорожчим був він сам, Тламіха.

Непропорціонально велика вивіска пиварні виринула перед ними.

— Ви маєте рацію, — здолав Войта задуму, — ви маєте цілковиту рацію. Тламіху вбито, я всю ніч був там, коли слідчі з району займалися цією справою.

Міхалек переможно ляснув себе по ногах.

— От бачите!

— Але це не вбивство з метою грабунку, і жінка тут не заплутана! — Войта застережливо підняв палець. Старшина замахав рукою:

— Воно ще виявиться. На дідька, пробачте, люди вбивали б один одного?

Помітивши, що Войта зупинився перед пиварнею, не маючи наміру йти далі, Міхалек зміряв його хитруватим поглядом.

— Ой, мені здається, товаришу поручик, що й ви не від того, щоб умочити крильця в цю справу! Так, невеличкий розшук з власної ініціативи, аби згаяти час!

— Маєте рацію, — підтвердив Войта. Старшина засміявся.

— І справді, чом би й ні. Тільки зайвий клопіт, товаришу поручик, не гнівайтесь, але ж ви не криміналіст. А усі оті дедукції та інші штучки, то все вигадки панів, що роблять з цього науку. Набагато раціональніше розіслати повідомлення, пустити по сліду десять чоловік, за тиждень усе гарненько збереться на вашому столі і ви переконаєтесь, що добряга Тламіха у тому самому Піхові ходив до чиєїсь жінки або перепродував контрабанду і надував постачальника. От вам і вся історія!

— Я вам цілком вірю, товаришу старшина, — сказав Войта, таємниче притишивши голос, — але ш-ш-ш! — незабаром проситимусь до карного розшуку, от і хочеться набути досвіду. У вас немає бажання разом зі мною подивитися на цю штуку?

Міхалек поглянув на сонце.

— Аби не проґавити сніданок! — буркнув він заклопотано, але все-таки поплентався за Войтою в сад.

Обійшовши будинок, Марек нахилився під вікном і довго роздивлявся відбиток ступні. Потім переніс на стару газету, яку вийняв з кишені, всі розміри за допомогою зірваної стеблинки. Міхалек занепокоєно стежив за Войтою.

— Невже вони не зробили відлив? — не витримав нарешті старшина.

Та коли Войта запевнив його, що зробили, посміхнувся.

— Ох, ці мені хлопці!.. Марнословство, люблять погратися. Можливо, у них це й потрібна річ, хтозна, але що б вони робили в нашій конторі! Наприклад, навесні у нас викрали Прамен. Цей м'яло тиждень сидів би над розбитим замком і вигадував свої дедукції, а ми? А ми прийшли на місце й одразу сказали: це робота Лойзека Поспішіла із Страшниць! Удома його, звичайно, не було, але куди він подасться з цією штукою, як не до Майєра з Модржан? А ввечері обидва хлопці розкололися. — Міхалек поблажливо хмикнув і почав оглядати сад.

Войта сидів на вологій траві, ретельно підмальовуючи слід підошви там, де вона була помітно стоптана. Невдовзі він уже милувався своєю роботою. Запаливши сигарету, Марек сперся підборіддям на коліно…

«Я ношу черевики сорок четвертого розміру. А ця ступня більша. Цілком імовірно, що й чоловік, який