Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Войта подивився на свої сліди. Вони відбилися в м'якому глинистому грунті виразніше й були глибшими, ніж слід, залишений убивцею. Отже, злочинець легший, навіть набагато легший. Адже, незважаючи на те, що він тікав, його черевики не дуже глибоко вгрузли в землю! З усього цього постає майже певний образ: чоловік, який застрелив Вацлава Тламіху, був на зріст близько ста вісімдесяти сантиметрів, худорлявий, можна навіть сказати худий, і ноги в нього… криві! Коротше кажучи, ноги в нього схожі на літеру «О». Він молодий, точніше, не старий. Стрибок з триметрової висоти зроблено непогано.

Почувши кроки Міхалека, Войта озирнувся. Гладкий старшина, що походжав по траві, скидався на людину, яка вийшла збирати гриби.

— Товаришу Міхалек, якщо ви щось шукаєте, погляньте краще, — гукнув йому Войта і, подивившись на вікно, прикинув відстань, — он туди, на той бузок! Там, мабуть, можна дещо знайти!

Міхалек відкрив рота, але, не вимовивши й слова, зник за кущами бузку. Войта підвівся й обтрусив штани, які трохи намокли від сидіння на траві.

«Ну що ж, зовсім непогано. Ми витягли з цього сліду все, що можна було витягти, і якщо хоча б частина цього правильна, у майбутньому це знадобиться… Але коли? Де?..»

— Нічого там немає, товаришу поручик, — не без докору повідомив Міхалек, видряпуючись з гущавини і струшуючи з себе пил.

— Навіть скляного каламарчика? — здивувався Войта, і Міхалек вдруге розкрив рота від подиву. Цього разу, однак, минуло значно більше часу, доки він спромігся закрити його.

— Каламарчик?.. — запинаючись, перепитав старшина. — Так, лежить такий собі… А що…

Він швидко зник, щоб за секунду знову з'явитись. Марек попрямував назустріч і взяв з рук старшини маленького гранчастого каламарчика. На дні лишилося трохи чорнила.

Міхалек розгублено дивився на офіцера.

— Ви його там загубили, товаришу поручик?

Войта крутив каламарчик у руках.

— Його викинув туди вбивця Тламіхи, — сказав він, зітхнувши. — А нам він уже нічого не розповість.

Обличчя старшини помітно червонішало.

— Чортзна-що, такого я ще не бачив! =— роздратовано промовив Міхалек. — Пробачте, товаришу поручик! Сподіваюсь, ви не жартуєте, а коли так, скажіть мені, як ви дізналися, що там лежить оця банька і що туди її закинув убивця?

Войта, примружившись і наче вибачаючись, ворухнув плечима.

— Шкода мені, товаришу Міхалек, але я встановив це на підставі чистої дедукції…

Він востаннє схилився над слідом і, почувши, як збентежено ходить Міхалек, посміхнувся. Войта відчував щиру симпатію до цього оригінального старшини, а часом навіть дивувався його мудрим висновкам. Щоправда, в очах Войти Міхалек був представником отого рутинного практицизму в службі безпеки, якого сам Войта не терпів. Скрізь і завжди поручик протиставляв метод творчий, метод пошуків і навіть експериментів. «Співробітник служби безпеки, — це не чиновник, — не раз твердив він своїм колегам, — дійсність, з якою ми маємо справу, настільки різноманітна, що ні в які шаблони її не втиснеш!» Раптом Міхалек закричав:

— Гей, ви там! Егей! Що вам тут потрібно?

Марек підвівся. У глибині саду хтось крався. Коли той підійшов ближче, Войта впізнав помічника Тламіхи Мюллера. Хлопець зупинився, злякано переводячи погляд з одного на другого.

— Що ви тут вештаєтесь? — суворо запитав старшина, також упізнавши хлопця. — Ви щось шукаєте?

Обличчя Мюллера було схоже на лик святого мученика, якому Нерон саме підпалює бороду.

— …'s sind schrekliche Dinge [11] , — замурмотів хлопець, сплеснувши руками. — Зник велосипед! Велосипед пана Тламіхи. Я пішов туди, до стодола, він там завжди був, а тепер немає. Я його мушу знайти, він же лишився на мені. Um Gotteswillen, ich bin doch ka Dieb! [12] — вигукнув Мюллер у розпачі.

— Що він там белькоче, що він не?.. — звернувся насуплений Міхалек до Войти.

— Що він не злодій, — відповів Войта і почув, як старшина промимрив собі під ніс щось схоже на «аби ж то!»

— З цієї стодоли зник велосипед? — перепитав Войта для певності, а коли Мюллер підтвердив, підійшов до неї ближче.

Це була та сама стодола, на стріху якої виліз убивця, добираючись до вікна Тламіхи. Двері замикались лише на дерев'яний засув. Войта заглянув усередину. Попід стіною побачив стоси дров, стару каністру, жерстяні коробки. На землі виднілися численні борозенки від велосипедних шин.

— Отут воно завжди стояло, — показав Мюллер.

— А отой велосипед, з яким ви йшли вночі селом, був ваш? — гаркнув на нього Міхалек, що стояв позаду. Молодик здригнувся.

— Я? Я ніде не йшов. У мене нема жодний велосипед! Ich war ganze Nacht hier mit Herren! [13]

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв Мюллера Войта. Він ледве стримав посмішку, побачивши, як Міхалек багатозначно підморгує. — А коли ви бачили велосипед востаннє?

— Вчора опівдні приїхав пан Тламіха з Піхов, поставив його сюди, до стодола, потім… потім надворі умивався без сорочки, біля колонки, — напружено згадував Мюллер. — З того часу вже з ним нічого. А рано, може, година тому, я йшов сюди по дрова, а велосипед, heilige Mutter alles weib [14] .

Войта на хвилинку замислився.

— Слухайте! — мовив Марек. — Ідіть на дорогу, а коли я свисну, рушайте помалу до господи так, ніби ведете велосипед. Зрозуміло? Йтимете аж сюди, тою самою стежкою, якою ходив Тламіха, і тут поставите велосипед. Ясно, що я сказав?

Мюллер хвилину лупав очима, а потім, наче мученик, кивнув головою. «Тут він не витримає і зізнається», — можна було прочитати на обличчі старшини.