Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Войта перебіг дорогу і прудко видряпався на укіс, де було звалище цегли. Знайшов місце, звідки видно пиварню, і, відхиливши гілки, свиснув.

Внизу Міхалек роздивлявся, куди заліз Войта. Стодоли видно не було, але в цей момент Войта вгледів Мюллера, що йшов дорогою.

Хлопець оглядався навкруги, наче турист на подвір'ї старовинного замка. Ліву руку він тримав перед собою, намагаючись якнайсумлінніше вести неіснуючий велосипед. На хвилину Мюллер зник за будівлею, та невдовзі він уже стояв поряд Міхалека і копирсався біля стодоли. Войта його вже не бачив, але раптом з-за стіни господи показалася половина воріт стодоли.

Так, двері відчиняються назовні.

Мюллер зробив рукою рух, удаючи, ніби ставить велосипед у стодолу, зачинив двері і розгублено став, не знаючи, що робити далі. Хлопець скидався на людину, яку виштовхнули на манеж на поталу ілюзіоністові.

Навіть з укосу Войта бачив саркастичну посмішку Міхалека, та це його не бентежило, він був спокійний.

«Усе наче на долоні!» — подумав Марек і заспішив униз.

— Ви бачили мене, товаришу старшина? — Міхалек похмуро хитнув головою й одвернувся. Войта кивнув Мюллерові, який все ще тупцював на місці.

— Дякую. Вийшло у вас все дуже добре! Ви часом не грали коли-небудь у театрі?

— Ні, — жахнувся побожний горянин і, попросивши дозволу, втік. Можливо, побіг до своєї коморки, щоб молитвою випросити захисту божої матері у цій юдолі сліз…

Міхалек занепокоєно прицмокнув.

— Цей богомільний шмаркач щось мені не подобається, — зауважив старшина. — Велосипед у нього на совісті, безсумнівно. Взяв собі у спадщину. І хтозна, чи не він… — натякнув багатозначно.

— Товаришу Міхалек, — сказав Войта з удаваним смутком, — учора «Спарта» програла «Соколові» з рахунком 6:5!..

Старшина зрозумів.

— Кажіть, що хочете, — замахав він рукою, — але отакі, як цей тишко, вміють утинати класні штучки! Ці святенники — справжня банда. Пам'ятаю одну історію: здоровило, побожний, як папа римський, задушив шестирічну дівчинку. А потім пояснював, що зробив це за наказом архангела Гавриїла. Мовляв, в дитину увійшов диявол. — Міхалек плюнув і додав: — Їм тільки такі дурниці і лізуть у голову, це ж відома річ!

Войта запропонував старшині сигарету, запалив сам і, випустивши дим, сказав:

— Ходімо подивимося ще одну річ, це вже востаннє, — Марек попрямував у глиб саду.

— Востаннє! — повторив старшина з помітною іронією. — Чортзна-що, наче нас гонять у шию!

Та Войта вже перелазив через паркан. Старшина завагався. Залишати друга йому здалося нечесним. Але він з побоюванням глянув на сонце, що піднімалося дедалі вище. «Хоч би сніданок не з'їли! — свердлила мозок чорна думка. — Ні, певно, тітка Вожена сховає його. Що не кажи, а вона жінка хазяйновита. А може, цей Кліфтонек буде тут винюхувати аж до обіду, тоді мені дістанеться навіть дві порції!» — ця ідея надихнула Міхалека, і він, покректуючи, подався за Войтою.

Поручик стояв на вузенькій стежці за парканом, придивляючись до стіни з чагарника, що нескінченним пасом тягнувся вздовж струмка. Схований від людського ока цим густим покровом, струмок клекотів і вирував. Здавалося, що вода в ньому без упину кипить.

«І що він тут виглядає?» — міркував старшина, скоса поглядаючи на Войту.

— Товаришу Міхалек, тут ми розійдемось, — сказав офіцер несподівано. — Підемо вздовж цих чагарів, я праворуч, ви ліворуч.

— Так, — не стримався Міхалек, — а що ж я шукатиму?

— Гілочки.

— Гілочки?!

Тон, яким запитав Міхалек, був надзвичайно красномовний. Войта усміхнувся. Коли б цей добряга старшина так поводився під час гри в шахи, він давно б уже розсердився. Але на роботі Марек був невразливий.

— Гілочки, — повторив він спокійно. — Ми мусимо знайти поламані гілочки. Для цього треба бути надзвичайно уважним. Якщо знайдете, гукніть! — І він поволі рушив у протилежний бік.

Але не встиг пройти й десяти метрів, як озвався старшина:

— Отут щось є!

Войта підійшов. З осикового куща, на який вказував Міхалек, звисала зламана, напівзасохла гілочка. Войта ретельно її оглянув.

— Це не воно, — хитнув головою. — Зламані гілочки, які ми шукаємо, повинні бути свіжішіми, їх має бути більше… і, гадаю, вони повинні бути ближче до землі.

Войта повернувся і помалу пішов далі. Ніде нічого. За хвилину знову почувся голос старшини.

Міхалек стояв метрів за п'ятдесят і махав рукою.

— Ну, а це воно? — запитав, коли Войта підбіг.

Гілочки були зламані саме так, як Войта уявляв собі. Він підняв кілька і почав обережно лізти в чагарник. Грунт там був вогкий, драглистий. Міхалек на прохання поручика розсунув кущі над його головою. Трохи посвітлішало, і Войта побачив кілька нерівних борозен, які перепліталися, а майже поряд була глибока, округла ямка.

Войта не поспішаючи поступився місцем старшині.

— Ну, що ви на це скажете, товаришу Міхалек? — спитав він.

Почулося якесь незрозуміле мурмотіння.

— Гм, схоже на те, що тут щось лежало, — озвався нарешті старшина.

— Так, а чи не могло б це щось бути, скажімо, велосипедом?

Запала тиша. Потім Міхалек глянув на Войту.

— Не те, що могло б, — нарешті промовив він, — а цілком точно тут був велосипед! Є чіткий відбиток шин. А оця ямка — від керма. — Міхалек почухав собі лисину і свиснув.

Войта підкачав холоші брюк.

— Цією стежкою вбивця поїхати не міг. За селом вона з'єднується з шляхом на Піхов. А що там, за річкою?

Марек по коліна у холодній воді перетнув потік. Добряга старшина стежив за офіцером, стоячи на березі. Він розумів, що й до чого. «Погляньте ви на цього поручика! Голова в нього на місці, мабуть, і в нас не розгубився б…»

По той бік потоку був стрімкий берег. Кам'яниста дорога петляючи вела до лісу.

Войта, потупцювавши босими ногами, гукнув:

— Товаришу