Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Мало-помалу, від однієї опанованої суперечности до другої, я йду до тиші запитань, а отже, до краси.

О балачки! Як вони занапастили людей!

Нерозумний, я сподівався на відповідь Бога. Якщо він прийме тебе, якщо він зцілить тебе, то тільки стерши своєю рукою твої запитання, наче гарячку. Отак воно.

Господи, звозячи коли-небудь до клуні своїх створінь, відчини і нам двостулкові двері й дай нам зайти туди, де вже не відповідатимуть, бо не буде відповіді, а буде краса, що є замковим каменем запитань і обличчям, яке задовольняє.

Та краса відкриє простір солодкої води, ще більший за простори морів, і всюди вчуватимуться дзюркотливі пісні фонтанів, коли, звісивши ноги, він сяде, пригорнувшись до неї, а вона - тільки газель, що змушена бігти й ледь чутно дихає коло його серця.

Тиша - це порт корабля. Тиша в Богу - порт усіх кораблів.

Господь послав мені жінку, яка брехала дуже гарно, з чарівливою жорстокістю, просто. Я нахилився над нею, немов над свіжим вітром із моря.

- Чому ти брешеш? - запитав я.

Тоді вона заплакала, немов загорнувшись у сльози. А я міркував про її сльози:

«Вона плаче,- казав я собі,- через те, що їй не вірять, коли вона бреше. Адже для мене не існує комедії, яку ставлять люди. Я не розумію сенсу комедії. Звісно, ця жінка хоче, щоб її вважали за іншу. Але не це становить драму, яка не дає мені спокою. Це драма для неї, що вона так палко прагне бути іншою. А чесноту, як я бачив, частіше поважають ті, хто вдає її, ніж ті, хто дотримується її, і вони чеснотливі, бо негарні. А є інші жінки, які дуже прагнуть бути чеснотливими і бути коханими, проте не вміють опанувати себе, чи, радше, над ними панують інші. Й завжди проти чогось бунтують. І брешуть, щоб бути гарними».

Причини, які стоять за словами, не завжди є справжніми. Ось чому я їм нічим не дорікаю, хіба що тим, що їхні слова викривлені. Ось чому я мовчав перед цією брехнею, не дослухаючись до гамору слів, перебував у тиші своєї любові, дослухався лише до самого зусилля. Це борсання пійманої в пастку лисиці, яка бореться з пасткою. Або пташки, що б’ється до крові у клітці. Тож я й звернувся до Господа: «Чому ти не навчив її розмовляти мовою, яка б щось передавала, бо, слухаючи її, я, аж ніяк не відчувши любові до неї, звелю її повісити. Проте в ній є патетика, і вона кривавить собі крила в ночі свого серця й боїться мене, мов молоді піщані лисиці, яким я подаю шматок м’яса і які тремтять, кусають і відривають м’ясо, тягнучи його до свого лігва.

- Пане,- казала вона мені,- вони не знають, що я чиста.

Звичайно, я добре знав метушню, яку вона спричиняє в домі. А втім, відчував, як жорстокість Бога ножем пронизує мені серце:

- Допоможіть їй плакати. Дайте їй сльози. Нехай вона втомиться від себе самої, притулившись до мого плеча: в ній немає втоми.

Адже в досконалості її стану її погано вчили, і в мене з’явилося бажання визволити її. Так, Господи, я не дотримався своєї ролі… Бо немає дівчинки, яка не має значення. Та, що плаче,- не світ, а знак світу. В неї з’являється страх, що вона не розвивається. Вона згоріла дощенту й розвіялася димом. Зазнала кораблетрощі в річці по дорозі, і її неможливо утримати. А я йду, я - ваша земля, ваша стайня і ваше значення. Я - велика традиція мови, дім, каркас і арматура.

- Спершу послухайте мене,- сказав я їй.

Вона теж повинна отримувати. А також людські діти, й надто ті, які не знають, що можуть знати…

- Бо я хочу повести вас за руку до вас самих… Я - добра пора людства.

Я сказав їм: «Не соромтеся своєї ненависті». Адже через неї вони засудили до смерті сто тисяч людей. І разом з іншими, мов худоба, вони пішли до в’язниць із табличками на грудях, які вирізняли їх. Я прийшов, захопив в’язниці й вивів на вулиці ту юрбу. Вона не видалася мені відмінною від інших. Я слухав, чув і розглядав визволених. Бачив, як вони поділяють свій хліб, як і решта людей, і тиснуться, як і решта, навколо хворих дітей. Заколисують їх і чатують над ними. Бачив, що вони, як і решта, страждають від мук самотності, коли самотні. І, як і решта, плачуть, коли котрась жінка за грубими мурами починає відчувати прихильність до якогось іншого в’язня.

Адже я пам’ятаю, що розповідали мені мої тюремники. Я попросив, щоб мені привели того, хто напередодні скористався своїм ножем, увесь закривавлений своїм злочином. Я сам допитував його. Я прихилився не до нього, що вже був у лабетах смерті, а до непроникності людини.

Адже життя пускає коріння, де може. У вологій розколині скелі з’являється мох. Приречений, звичайно, наперед стати жертвою першого сухого пустельного вітру. Але мох ховає свої спори, які не вмирають, і хто вважатиме за марну появу цієї зелені?

Отже, я дізнався від свого в’язня, що з нього глузували. Від цього страждали і його марнославство, і його гордощі. Марнославство і гордощі приреченого на смерть.

Я бачив, як вони мерзнуть і туляться докупи. Вони були схожі на всіх овець на землі.

Я звелів, щоб прийшли судді, й запитав їх:

- Чому ці в’язні відірвані від народу, чому носять на грудях таблички приречених на смерть?

- Це правосуддя,- відповіли вони мені.

Я думав:

«Звісно, правосуддя. Адже правосуддя, на їхню думку,- знищити мерзоту. На їхню думку, навіть існування негрів - теж несправедливість. А також існування принцес, якщо вони чорнороби. Та існування художників, які не тямлять у малярстві».

Тож я відповів їм:

- Я прагну, щоб було справедливим звільнити їх. Намагайтеся зрозуміти цю думку. Бо інакше, якщо вони вирвуться з в’язниць