BooksUkraine.com » Фантастика » 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк 📚 - Українською

Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

113
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "3001: Остання одіссея" автора Артур Чарльз Кларк. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 47
Перейти на сторінку:
частково пропускала всередину світло. Колись, у середині два­дцятого століття, літаки були такі повільні, що в них пропонували спальні місця в першому класі: Пулові так і не вдалося випробувати цю ностальгійну розкіш, яку в його часи продовжували рекламувати якісь туристичні організації, але він легко міг уявити, що робить це зараз.

Він відсунув завіску і визирнув. Ні, він прокинувся не в земному небі, хоч пейзаж, що розгортався внизу, був чимось подібний до Антарктики. Але Південний полюс ніколи не міг похвалитися одночасним сходом двох сонць, назустріч яким летів «Голіаф».

Корабель обертався на орбіті висотою менше за сто кілометрів над чимось схожим на величезне пере­оране поле, легенько притрушене снігом. Але орач, певно, був нетверезий, — або його навігаційна система сказилася, — тому що борозни тяглися в усіх напрямах, іноді перетинаючи одна одну або самих себе. Тут і там місцевість поплямували ледве помітні круги — примарні кратери від падінь метеоритів цілі еони тому.

«Значить, це Ганімед, — сонно здогадався Пул. — Найдальший форпост людства! Нащо розважливій людині тут жити? Ну, я часто так думав, коли пролітав над Гренландією чи Ісландією взимку…»

У двері постукали, почулося: «Можна зайти?», і капітан Чендлер так і зробив, не дочекавшись відповіді.

— Подумали, що дамо тобі поспати до посадки — те святкування кінця подорожі тривало довше, ніж задумувалося, але я не міг вкоротити його, бо ризикував би нарватися на заколот.

Пул засміявся.

— А в космосі колись бували заколоти?

— О, ще й немало, але не в мій час. Коли ми вже згадали цю тему, можна сказати, що цю традицію започаткував Еал… пробач, — думаю, не варто було, — дивись, онде Ганімед-сіті!

З-за обрію з’явилося щось схоже на перехрещене мереживо вулиць і кварталів з майже прямими кутами, але легенькою неправильністю, що характерна для будь-якого поселення, що розросталося без центрального планування. Його розтинала навпіл широка річка — Пул пригадав, що екваторіальні регіони Ганімеда тепер стали досить теплі для існування рідкої води — і все це нагадало йому стару ксилографію середньовічного Лондона, яку він колись бачив.

Тоді Пул помітив, що Чендлер дивиться на нього з усмішкою… і вся ілюзія розпалася, коли він усвідомив масштаб того «міста».

— Ганімедяни, — сухо сказав Пул, — мали бути доволі великими, коли робили дороги завширшки п’ять чи десять кілометрів.

— А в деяких місцях і по двадцять. Вражає, га? І все це результат того, як розтягувалася й стискалася крига. Мати-природа дуже майстерна… Я міг би показати тобі ділянки, що на вигляд ще штучніші, але вони не такі великі, як ця.

— Коли я був малим, то в нас стався великий переполох через обличчя на Марсі. Звісно, виявилося, що то пагорб, вирізьблений піщаними бурями… таких і в земних пустелях повно.

— Хіба ж не сказав хтось, що історія завжди по­вторюється? Таку саму маячню розказували й про Ганімед-сіті: якісь дурники казали, що його побудували чужинці. Але боюся, що це місто довго не протримається.

— Чому? — здивовано спитав Пул.

— Воно вже розпадається, бо Люцифер прогріває вічну мерзлоту. Через сотню чи скільки років ти вже й не впізнаєш Ганімед… Ось край озера Гільгамеш — якщо придивишся — он там, праворуч…

— Тепер бачу. Що там коїться — вода ж не кипить, навіть за такого низького тиску?

— То станція електролізу. Не знаю, скільки казна­льйонів кілограмів кисню на день. Звісно, водень піднімається вгору й розсіюється, як ми споді­ваємось.

Голос Чендлера затих. Тоді він продовжив іншим, незвичним тоном:

— Уся та прекрасна вода — Ганімедові не потрібно й половини! Не кажи нікому, але я тут працюю над способом відправити трохи на Венеру.

— Легший, ніж штурхати комети?

— Що стосується причетної енергії, так — на Ганімеді друга космічна всього три кеме на годину. І так значно, значно швидше — роки замість десятиліть. Але є кілька практичних перепон.

— Та певно, що є. Ти хочеш запускати її електромагнітними катапультами?

— О ні, я б використав вежі, що піднімалися б високо в атмосферу — як на Землі, тільки набагато менші. Ми б перепомпували воду на вершину, заморозили майже до абсолютного нуля й дозволили б Ганімедові запустити її своїм обертанням у правильному напрямку. Трохи води випарується за час перельоту, але більша частина долетить — що смішного?

— Пробач, я сміюся не з твоєї ідеї. Просто ти викликав такий живий спогад. У нас колись був садовий розбризкувач — його постійно розкручували струмені води, що лилися з нього. Ти плануєш те саме — у трохи більшому масштабі… використовуючи для цього цілий Ганімед…

Раптом ще один образ із минулого затулив усе інше. Пул пригадав, як спекотними аризонськими днями вони з Ріккі любили ганятися одне за одним у хмарках живої імли від садового розбризкувача, що повільно обертався.

Капітан Чендлер був набагато чутливішою людиною, ніж прикидався: він знав, коли настав час іти.

— Треба вернутися на місток, — хрипко сказав він. — Побачимося після посадки в Анубісі.

Розділ 18. «Гранд Готель»

«Гранд Готель» на Ганімеді — неминуче прозваний по всій Сонячній системі «Гранімедом» — був абсолютно не такий пишний, як можна було подумати з назви, а на Землі, певно, був би щасливий дістати бодай півтори зірки. А що найближча конкуренція перебувала на відстані кількох сотень мільйонів кілометрів, то його керівництво майже не відчувало потреби необґрунтовано надриватися.

Втім, Пул ні на що не нарікав, хоч йому часто хотілося, щоб Денил знову був поруч, допомагав йому з механікою життя й покращував комунікацію з напіврозумними пристроями, якими він був оточений. Він пізнав коротку мить паніки, коли за (живим) коридорним зачинилися двері, бо той так сповнився пошани до гостя, що не пояснив, як у номері що працювало. Після п’яти хвилин безплідних звертань до непроникних стін, Пул нарешті налагодив контакт із системою, що розуміла його акцент і команди. Який заголовок міг би вийти в «Усіх світах» — «Історичний астронавт загинув від голоду в пастці готельного номера на Ганімеді»!

І в цьому була б подвійна іронія. Мабуть, назва єдиного люксового номера в «Гранімеді» не могла бути інакшою, але для нього стало справжнім шоком побачити прадавню голограму свого корабельного товариша в парадній уніформі та на повний зріст, коли його привели до номера Боумена. Пул навіть упізнав знімок: у той же час, за кілька днів до початку місії, був зроблений і його власний офіційний портрет.

Він скоро з’ясував, що більшість його товаришів з «Голіафа» мали в Анубісі домівки й не могли дочекатися зустрічі зі своїми половинками під час запланованої двадцятиденної стоянки. Його майже негайно захопило суспільне й професійне життя поселення першопрохідців, і тепер уже Африканська вежа здавалася йому далеким сном.

Як і в багатьох американців, у глибині душі в Пула теж була ностальгійна прихильність до маленьких спільнот, де всі знали всіх — у справжньому світі, а не у віртуальності кіберпростору. Анубіс, постійне населення якого було менше, ніж у Флеґстаффі за його пам’яті, був непоганим наближенням до цього ідеалу.

Три головні герметичні бані по два кілометри в діаметрі кожна стояли на плато з краєвидом на льодове поле, що безперервно тяглося аж до

1 ... 21 22 23 ... 47
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"