Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Олена

    — Ви візьмете мене на посаду дизайнера?

   Поки чекаю на відповідь дивлюсь на чоловіка зовсім іншим поглядом. Раніше він був для мене просто столичним чоловіком з друзями, які застрягли в багнюці. Далі — підозрілим типом зі зграєю, а от зараз він стає серйозним чоловіком і тим, хто може дати мені роботу й дозволити зробити реальний крок в улюбленій сфері. 

   — Звісно, Олено.

   Отримавши чітку відповідь, я йду повз нього і молюсь, щоб не згоріти з сорому. Якщо подумати й все добряче проаналізувати, то я поводилась ну вже дуже ввічливо та професійно! 

   Особливо отой мій ляп про сметану на його вусах! 

   Про те, яка склалась думка у його друзів про мене, я стараюсь не думати. Як і про те, що Мирослав Богданович може розцінити мій норов і висловлювання негативно й не вмовляти мене на роботу у його фірмі. Саме так мені здалось, адже пропозиція так не пропонується, чоловік міг просто плюнути, коли я починала ставити дурні питання, які для мене такими не були. 

   Чому з його рота не лились нарікання або й віддача з приниженням, я не можу збагнути, але цей урок засвоїла. Характер. Він часто бере гору. Тепер я буду звертати на це увагу й контролювати м'яз із купою рецепторів!

   А ще мені сподобались його слова про те, що в моїх творіннях є душа. Навіть не так — мені лестить, що він це розгледів, адже все так і є. Спершу створюється образ у голові. Там я його повільно промальовую і компоную, а вже потім переношу на папір.

   Після слів лестощів, які я отримала від роботодавця, він просто здався, або ж йому набридла дурна гра, правила у якій прописані біг пес через овес — ні псові, ні вівсові! 

   Мирослав розвертається і вирішує залишити мене на самоті з думками. Саме це і дає поштовх запитати, чи бос ще хоче, щоб я стала його підлеглою.

   Вибігши сходами, я забігаю у кімнату і, зачинивши дверцята, спираюсь на них спиною. Згинаюсь навпіл від скакань і широко усміхаюсь, адже скоро у мене почнеться нове життя. І не деінде, а в столиці!

   — Їхали козаки із Дону додому, — тихо наспівую, ідучи в бік прочиненого вікна у своїй кімнаті, — підманули Галю забрали з собою, — усміхаюсь, порівнюючи героїню пісні із собою, а хлопців — з козаками. Звісно, тут чимало розбіжностей, але і є схожості. Зачиняю вікно й, засунувши штори, вмикаю світло. 

   — Поїдемо з нами, з нами, козаками,

      Лучче тобі буде, як в рідної мами!

      Ой ти, Галю, Галю молодая,

      Лучче тобі буде, як в рідної мами!

   Розплітаю косу, наспівуючи саму мелодію й уявляючи своє майбутнє, де я маю власний робочий простір, політ фантазії, замовників, фінансування. Уявляю, як мої мрії міцніють, живляться і ростуть в геометричні прогресії. Я уявляю, що я щаслива і незалежна. Маю те, чого так прагну. У моєму житті більше немає розчарування, невдач, а тільки позитив. 

   — Не завадило б тобі, Оленко, і принца на гарній тачці, — говорю до свого щасливого відображення, — такого гарного, сильного, вірного, — усміхаюсь, вимальовуючи образ у своїй голові, — такого, щоб мене кохав і я за ним була наче за кам'яною стіною. 

   Саме з такими думками я лягаю на ліжко, та перед тим, як здатись у полон сну, наводжу будильник — мені страшенно хочеться покататись на Розочці у перших сонячних сплетіннях.