Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

Та перш ніж я встиг їй відповісти, на допомогу прийшов тато.

— Не хвилюйся, у нього вкрай насичена програма: біблійні студії, читання, атлетичні вправи — і все, прошу зауважити, між дев’ятою і десятою ранку! А потім...

— Ароне, — перебила мама, — якби ж ти хоч раз міг утриматися від демонстрації свого блискучого почуття гумору!

Стілець голосно рипнув, коли вона підвелася. Я не хотів, щоб вона йшла у поганому настрої, тож примирливо, хоч і не вельми розбірливо, сказав:

— Мамусю, не бійся, у мене багато роботи. В кімнаті треба прибрати, а ще після обіду мене запросили погратися до Баррі.

— Оце вже добре, — зауважила мама вже майже з порога, прискіпливо оглядаючи себе у великому дзеркалі. — Я не хочу, щоб ти гуляв назовні. Згідно з прогнозом, сьогодні на нас очікують тридцять вісім градусів спеки!

Я пальцем підхопив останній шматочок солоного бекону, поклав його до рота й облизав палець, але мама, хоч і стояла спиною до мене, побачила цю сцену у дзеркалі.

— Не їж руками!

Втім, мовила вона це досить байдужим тоном, бо тієї миті думала лише про свій зовнішній вигляд; мама пригладжувала свій чубчик, бо хотіла, щоб він лежав, як треба. Вона ніколи не виходила із помешкання, не схваливши своє відображення в дзеркалі, а це могло забрати багато часу; я таку поведінку збагнути не міг — усі, крім самої мами, вважали її красунею. Вона подивилась на себе і в профіль, щоб переконатися, що живіт не випирає: мама боялась погладшати, хоча їй було далеко до значної ваги; тато іноді жартома кликав її «рулетиком». Тим часом мама знову причепилася до свого чубчика.

— Що ж, хлопці, — нарешті мовила вона, — будьте чемні. До зустрічі!

І вона, навіть не поцілувавши нас на прощання, зачинила двері.

Я почув, як тато ледве чутно зітхнув з полегшенням. Нема де правди діти: щоразу, як мама виходила, атмосфера розряджалась, а щоразу, як поверталася — збігалися чорні хмари. Моя мама — надзвичайна людина, я її обожнював і все віддав би за те, щоб вона була щасливою, розслабленою, і гадаю, що тато вважав так само. Наші очі, на мить зустрівшись над столом, ніби схвалили цю думку. Тоді тато підвівся і почав прибирати, насвистуючи крізь зуби, а я повернувся до кімнати вдягатися.

Тато казав, що мама нестерпна з усіма, але найсуворіше вона ставиться до себе самої — саме тому її ідеалом була першість в усьому, хоча цілком можливо бути на висоті, не силуючи себе. Що ж, принаймні зараз я робив успіхи і ні за що вже не забув би малювати тулуби чоловічкам.

Я застелив ліжко і посадив ведмедика Марвіна на його звичне місце — на подушку. Одного разу мама викинула його — повернувшись із садочка, я не повірив власним очам: Марвін лежав у кошику під моїм столом. Я заверещав. «Хто викинув Марвіна?! — ридаючи, горлав я не так від люті, як від відчуття втрати, яка відбулась би, коли б я не знайшов його вчасно. — Хто викинув Марвіна?!» Того дня мама була явно присоромлена, вона взяла мене на руки і вибачилася: мовляв, зробила це, бо ведмедик уже дуже старий і подертий. «Але ж я саме тому його і люблю!» — заявив я, продовжуючи ридати, бо хоч і почувався значно ліпше, все ж мені сподобалося незвичне відчуття перемоги над мамою. Тож я схопив ведмедика обома руками і простягав його їй, поки вона не вибачилася вдруге. Проте сказав я правду: я дійсно любив Марвіна за те, що він був стареньким подертим ведмедиком. У його передніх лапах давно вже не було цимбалів, так само як не було у його спині ключа, повернувши який, можна було примусити Марвіна йти; ведмедик здавався однооким, бо один із брунатно-золотавих ґудзиків, які слугували йому за очі, геть вицвів. Однак те, що я любив у Марвінові найбільше, певно, було головною причиною, чому мама спробувала його викинути: він належав бабусі Еррі, коли вона була ще маленькою.

Бабця Ерра була ще одним яблуком розбрату між моїми батьками та й узагалі непростою темою в нашій родині: ми з татом її просто обожнювали, а у мами були, скажімо так, змішані почуття до неї. У нас було повне зібрання її дисків, і зазвичай усі дивувалися, коли я казав, що співачка Ерра — моя бабуся. Справді, коли на неї подивитися, то важко було повірити, що вона вже бабуся, особливо коли вона стояла далеко на сцені, в образі і під світлом прожекторів. Еррі було лише сорок чотири роки, але на вигляд вона була значно молодшою — жвава, граційна, легка, а найсмішнішим було те, що в дитинстві вона мріяла працювати Товстухою в цирку. На сцені вона скидалася на дівчинку або невагому фею, а звуки, що виходили з її вуст, вражали своєю незвичністю. Ерра працювала з ансамблем, вони весь час репетирували, подорожували, давали концерти, однак у критичну мить Ерра опинялася сама посеред сцени у промені світла, її дрібні біляві кучері сяяли, мов корона, і тисячі очей були прикуті до неї, тисячі вух слідували за найменшими потойбічними переливами її неймовірного вологого голосу.

У мене був особливий зв’язок з бабусею Еррою, бо в нас обох були однакові круглі коричневі родимі плями, у неї — на внутрішній частині ліктя лівої руки, у мене — під шиєю чи, радше, на півшляху від шиї до лівого плеча. Якось, коли я проводив вихідні у бабусиному лофті на Бовері-стріт, ми розглядали наші плями й порівнювали їх, і Ерра мені розповіла, що її пляма допомагала їй співати, а я зізнався, що моя була мені за найкращого друга, вона скидалася на маленького кажана в мене на плечі, який у разі потреби нашіптував мені поради на вухо.

— Рендалле, яке диво! — радісно сплеснула в долоні Ерра. — Обіцяй мені ніколи не втрачати зв’язку з кажаном!

І я пообіцяв.

Ерра була такою емоційною!

Не знаю, чому мама була налаштована проти бабусі Ерри, — можливо, вона просто заздрила, адже та мала славу й усі обожнювали її. Гадаю, мама вважала бабусю легковажною, а одного разу я чув, як вона назвала її «страусом навпаки», бо, замість ховати голову в пісок, Ерра заносилась у хмари — іншими словами, відмовлялася брати до уваги складні реалії сьогодення. Мама була в курсі всіх лих та війн на Землі, а у Ерри навіть телевізора