Читати книгу - "Здіймається буря"

Простежити Хмаролапа крізь Високі Сосни було неважко. Підлісок у затінку соснових веж був ріденький, і Вогнесерд далеко попереду чітко бачив білий хвіст свого новака. Ліс озивався галасом численних пташок, тож він сподівався, що Хмаролап зупиниться і поживиться з таких багатих дарів.

Проте котик не спинився. Він біг уперед навдивовижу прудко, з огляду на розміри його пуза, геть від Високих Сосон до діброви, за якою були вже угіддя Двоногів. Вогнесерда охопило недобре передчуття. Не підводячи голови, він прискорився, щоби не втратити Хмаролапа серед підліску. Тоді дерева поступово потоншали, і воєвода помітив попереду себе огорожі, за якими зеленіли садочки Двоногів. Хмаролап збирався навідати свою маму, Принцесу? Її гніздечко Двоногів було неподалік. О, він не міг засуджувати свого учня за бажання час від часу бачитися з нею. Котик був іще достатньо молодий, щоб пам’ятати запах мами. Але чому тоді Хмаролап досі не згадав йому про Принцесу? І чому він сказав, що рушає на влови, а насправді збирався навідати матір? Адже ясно було, що Вогнесерд його б зрозумів.

Воєвода збентежився ще більше, коли Хмаролап повернув біля огорожі Принцеси та рушив уздовж осель Двоногів, аж поки дім його матері зостався далеко позаду. Новак прямував далі, незважаючи навіть на свіжий запах мишки, який трапився йому дорогою. Аж ось він дійшов до берізки, що повисла над блідо-зеленою огорожею. Котик видряпався вгору стовбуром дерева і перестрибнув на паркан, захитавшись, — пузо вибивало його з рівноваги. Вогнесерд пригадав шпильку Порохошуба і здригнувся. Мабуть, садові пташки все ж були більше до смаку Хмаролапові. Проте йому все ж варто буде сказати учню, що Клани не полюють на землях Двоногів. Зореклан дарував їм ліс, здатний прогодувати всіх.

Хмаролап зістрибнув на землю потойбіч огорожі. Вогнесерд швиденько видряпався на дерево, радіючи тому, що воно зараз убране в зелень і серед тріпотливого листя легко сховатися. Унизу білий котик простував дбайливо підстриженим моріжком, високо задерши хвоста і голову. Вогнесерда охопило дуже недобре передчуття, коли Хмаролап безоглядно проминув зграйку шпаків. Пташки здійнялися в повітря вихором крил, проте новак на них і не глянув. Вогнесерд відчував, як у його вухах починає шумувати кров. Якщо його учень ішов сюди не полювати на садових пташок, тоді пощо? А далі він застиг від жаху, побачивши, як Хмаролап сів біля входу до гнізда Двоногів та пронизливо, жалібно занявчав.

Розділ 10

Вогнесердові перехопило подих, коли відчинилися двері до оселі Двоногів. Він хотів, щоб Хмаролап негайно розвернувся і побіг геть, але вже знав, що новак не мав жодного наміру це робити. Виховник схилився наперед зі своєї гілки, щоб Двоноги закричали на нього та прогнали Хмаролапа. Лісових котів вони недолюблювали. Та цей Двоніг нахилився і погладив білого пухнастика, який миттю потягнувся і почав лащитися до його руки, поки той щось примовляв. За інтонацією Двонога було зрозуміло, що вони раніше вже так віталися. Гірке, ніби мишача жовч, розчарування сповнило Вогнесерда, коли Хмаролап весело подріботів до дверей і зайшов усередину.

Після того як двері зачинилися, воєвода ще довго не міг злізти з дерева і сидів там, ніби причмелений. Його новак спокусився на таке життя, від якого він сам відвернувся. Можливо, він геть помилився щодо Хмаролапа? У такій задумі кіт просидів, аж поки сонце не почало ховатися за деревами і не настала вечірня прохолода. Він легко зістрибнув на паркан, а звідти — на землю.

Вогнесерд покрокував лісом, сліпо йдучи додому за власним запахом. Поведінка Хмаролапа здавалася йому жахливою зрадою, та все ж було важко на нього злитися. Вогнесерд так палко прагнув довести Кланові, що кицюні не гірші за лісових котів, що навіть не подумав про те, що його учень міг віддати перевагу оселі Двоногів. Вогнесердові подобалося життя в лісі, але він сам його для себе обрав. Хмаролапа ж віддала до Клану мати, ще коли той був надто малий, аби приймати рішення.

Вогнесерд усе крокував, не помічаючи навколо ні слідів, ні запахів, аж поки не зрозумів, що прийшов до паркану своєї сестри. Він здивовано витріщився на нього. Чи не привели його лапи сюди навмисно? Кіт повернувся, бо не був готовий поділитися своїм відкриттям із Принцесою. Вогнесерд не хотів казати, яку помилку вона зробила, віддавши Хмаролапа у Клан. Важкими, ніби набитими камінням, лапами він почвалав до Високих Сосон і табору.

— Вогнесерде! — пролунав тихий голос позаду нього. Принцеса!

Він застиг, серце впало в п’яти. Сестра вже побачила його, тож не можна було просто піти. Кіт розвернувся, і Принцеса зістрибнула до нього з паркану. Її рябе хутро м’яко колихнулося, коли киця приземлилася поруч.

— Я так довго тебе не бачила! — нявкнула вона. Її голос був стривожений. — Навіть Хмаролап уже довго не заходив. У вас усе гаразд?

— Усе… усе чудово, — затнувся Вогнесерд. Він відчув, як його голос дрижав, а плечі напружилися від спроби звучати переконливо.

Принцеса вдячно моргнула, повіривши його словам, і привітально торкнулася носом Вогнесерда. Він лизнув її, вдихаючи знайомий запах, який нагадав про дитинство.

— Це добре, — замуркотіла киця. — Я вже почала хвилюватися. Чому Хмаролап не приходить до мене? Я весь час чую запах сина поблизу, але вже багато днів його не бачила.

Вогнесерд не знав, що відповісти, і відчув полегшення, коли Принцеса продовжила свій монолог.

— Я так гадаю, ти багато займаєш його тренуваннями? — пронявчала вона. — Востаннє він розповідав, ніби ти дуже вражений його успіхами. Хмаролап сказав, що набагато перевершує інших новаків! — Принцеса виглядала задоволеною, і її очі сяяли від гордощів.

«Вона так само, як і я, хоче, аби Хмаролап став добрим вояком», — подумав Вогнесерд. Він винувато пробурмотів:

— Твій син подає великі надії, Принцесо.

— Він же мій первісток, — муркнула Принцеса. — Я знала, що Хмаролап буде особливим. Я досі за ним сумую, хоч і розумію, наскільки добре йому там.

— Я впевнений, що всі твої кошенята по-своєму особливі.

Вогнесерд дуже сильно хотів розповісти сестрі правду, та не мав досить відваги зізнатися, що її жертва була марною. Натомість він нявкнув:

— Я мушу йти.

— Так скоро? — вигукнула Принцеса. — Що ж, прийди до мене ще невдовзі. І приведи із собою Хмаролапа!

Кіт кивнув. Він ще не хотів повертатися до табору, та ця розмова була надто важкою, ніби доводилося долати величезну прірву між лісовим