Читати книгу - "Зона досяжності"

«Шкода» сторожко зупинилася під старезними деревами вулиці Штабної, вулиці тихої до потаємності, розташованій біля самісінького кінця дніпровської набережної, просто за льотним коледжем. Закінчувалась вона модерною скляною будівлею, зведеною на місці колишнього літнього кінотеатру. Цей дерев’яний заклад однієї хитромудрої ночі дивним чином згорів, звільнюючи місце для своєї наступниці. Дзеркальна спадкоємиця була наразі обнесена загорожею з червоної цегли із чавунною, під старовину, брамою. По боках брами зловісними круками завмерли камери спостереження.

Лариса витягнула з шухлядки фотоапарат і приготувалась чекати. Наполегливо й тривалий час. Поряд з нею на сидінні лежала, виведена принтером з відеострічки Бутейка, світлина БМВ.

Особливо напруженого автомобільного руху через чавунну браму «Русалки Ltd» не спостерігалося. Можливо, час був вибраний невдало. «Можливо, — подумала Лариса, — вовчиці злякалися». І зненацька здригнулася від вкрадливого стукоту в бокову шибку. Просто над вухом. Скосила очі і… І ледь не підстрибнула на місці.

Цього величезного кирпатого носа забути було неможливо. Боже мій, та це ж треба! Ні, маленьке таки місто Гременець.

— Доброго дня, пані Ларисо, — вітально здійняв руку «карлсон», коли вона, трохи повагавшись, таки приспустила шибку. Наче уявний капелюх «карлсон» підняти намагався.

Вражена його тоном, Яременко лихоманково намагалася згадати, знайомилися вони чи ні. Виходило, що ні.

— А я дивлюсь, знайоме авто стоїть, — продовжував приязно посміхатися чолов’яга. — І бампер іззаду так саме прим’ятий. Чого ж ви й досі його не виправили? Я от свої подряпини відразу залікував. Машина зараз, як новенька.

Лариса скосила очі на дзеркальце заднього огляду. Знайома «волга» припаркувалася просто позаду неї.

— Та так, часу не вистачає, — промимрила і затнулась, не знаючи, що робити далі.

Втім, «карлсон» виручив її:

— А ви, мабуть, до нас по справах?

До нас?!

— А ви що, на «Русалці» працюєте?

— Та оце остогиділо в сільраді папірцями шурхотіти… Я ж головою сільради був, пані Ларисо… А тут Барбара Пантелеймонівна зарплату запропонувала. Добру зарплату, — захихотів. — І жодної тобі корупції.

І раптом рвучко випростався, ледь не цокнувши підборами по-військовому:

— Чугайстер Опанас Опанасович, аграрний директор виробничого об’єднання «Русалка Лімітед»!

У Лариси ледь щелепа не відвалилася, а очі швидко-швидко забігали по боках. Втім, вичавити таки спромоглася:

— А ви, Опанасе Опанасовичу, звідки мене знаєте?

— Та хто ж вас не знає. Ларисо?..

— Леонідівно, — підказала Яременко, відновлюючи нормальне дихання.

— Ларисо Леонідівно, — повторив колишній «карлсон», наче льодяник в роті покатав. — Тож ви до нас по справах? Може, допомогти чимось зможу?

Спитати чи має дочку-студентку? Ні, несвоєчасно, злякати можна. Але ж не можна не скористатися такою люб’язністю вчорашнього недруга!

— Та моє начальство з вашим начальством по обміну автівками домовитися хоче. Ну, знаєте, БМВ у вас таке чорне є, з русалкою на боці.

— Ну, русалки у нас у всіх. І не лише по боках, а й в серцях. Барбара Пантелеймонівна вимагає. Типу реклама. Щоправда, приватних авто не торкає, але чому б приємне людині не зробити? Та й подряпини, що через мою власну неуважність, — очі в Лариси округлилися, — на моїй «волзі» з’явилися, чудово й естетично прикрити можна.

— Тобто, БМВ…

— Та воно одне у нас. І, до речі, тут, на центральному офісі, нечасто буває. На ньому начальник охорони їздить, Негода Артур Віталійович.

Прізвище здалося Ларисі знайомим.

— І де ж можна відшукати Негоду Артура Віталійовича?

— Охорона в нас тимчасово базується на території риборозвідні нашої. Це за Грюковом, до Гранітних Потоків трохи не доїжджаючи. Якби ви з півгодини почекали, то разом би поїхали.

— Ні, ні, не треба!.. Я сама вже. І ще… Ви вже на мене не ображайтеся, що я вам машину подряпала. Колись обов’язково свою провину спокутую, їй-бо!

— Та що ви, що ви! — замахав руками Чугайстер. — Я вже й згадувати за це забув!

Та що це сьогодні з людьми коїться?!

— Ох, щиро вам дякую, Опанасе Опанасовичу! Дочці вашій вітання передавайте. Гарна дівчина.

— О, а ви звідки Варку знаєте?

— Ну, хто ж у нас Чугайстерів не знає! — віддячила нарешті люб’язністю за люб’язність Лариса Леонідівна.

Опанас Опанасович ще прощально вимахував рукою в дзеркальці заднього огляду, а Лариса вже заклопотано терла лоба лівицею: дивно якось виходить! Що в князівстві пані Русалко відбувається? Негода, начальник її охорони — та знайоме ж прізвище! — лякає журналюгу, купленого дочкою її ж топ-менеджера? Тобто, поза її спиною? Точно за спиною! Бо тоді все стає на свої місця. Але чи не краще в такому разі просто на батька натиснути? І як не посади, так зарплатні високої позбавити? Чудить Русалко. Одначе, ну й серпентарій! Усе клубком скрутилося, нічого не розбереш!

А, може, не варто й розбиратися? Он і Маша вже гнів на милість змінив. От і Громка за декілька днів повернеться. Надати інформацію про БМВ слідству, чи що? І далі — ментівська турбота. Знову ж, підписка про невиїзд. Цікаво, Гранітні Потоки — це вже втеча, чи ще ні? Бо до них лишень півгодини їзди. Та й, якщо щось отому Дейку знадобиться, вона сама завжди в зоні досяжності знаходитиметься.

Лариса мимохіть помацала мобілку, що так і бовталася в неї на грудях, і зненацька дуже ясно усвідомила, що якщо зупиниться зараз, то може Романа більше ніколи не побачити. Не доживе. Або на Костромі доживатиме, грюківському районі, де знаходиться місцевий «жовтий дім».

Вона нікуди лізтиме, вона просто інформацію перевірить, та й по тому.

Саме з цією думкою Лариса рвучко звернула з мосту на трасу, що вела до Гранітних Потоків, старовинного козацького селища, чий вільний характер не змогла остаточно зламати уся пришелепувата безглуздість останніх століть. Разом з Чугайстерами усілякими.

Під’їзд до риборозвідні пролягав повз сірої залізобетонної огорожі, що, вигинаючись височенною дугою, зникала між дерев близького гайку. Біля неї в тому ж напрямку з асфальту скочувався й путівець, майже зарослий невисокою травою. А покинуте ним тріщинувате асфальтове покриття впиралося в двоповерховий адмінбудинок зразка сімдесятих років минулого століття. Просто до нього приліпилася залізна брама і тому вся картина нагадувала в’їзд до якогось закинутого військового містечка.

Наближатись до нього Яременко поки що не стала, а звернула на путівець, зникаючи з поля зору підсліпуватих вікон адмінбудинку. І від уваги тонованих шибок похмурого чорного «лендроверу», що завмер на невеличкій стоянці. Цей «лендровер» Лариса Леонідівна знала. І не тому, що ця марка була такою вже рідкісною в Гременці. Ні. Просто колись