Читати книгу - "Ключі Марії"

— О! Справді! — закивав Бісмарк. — Тоді розкажи, що ти робиш у мене в квартирі?

— Ти проявив милосердя і великодушність і пустив мене в скрутну хвилину пожити у себе, — абсолютно спокійно вимовила вона.

Бісмарк важко зітхнув. Принаймні вона визнає, що це його дім!

— А з «братом» Колею ти у мене вдома випадково не зустрічалася? Ну, як на побаченні?

— «Брат» Коля мені як брат, він теж не коханець!

— І дитини ти теж не чекаєш?

— Звідки ти це взяв? — запитала вона, примружившись, наче вдивляючись у його очі, хоч це було й непросто через слабке освітлення.

— Знаєш, я ж не зовсім дурень! Учора ввечері, коли лягав спати, випадково торкнувся твоїх грудей. У тебе молоко!

— Випадково торкнувся моїх грудей? — повторила Ріна, і губи її розпливлися в посмішці. — Більше ти ні до чого випадково не торкався?

— Ти будеш усе в жарти переводити? — Бісмарк не здавався, і дійсно в його голосі прозвучало щире роздратування.

— Якби ти був лікарем, я б тобі легко все пояснила, але ти ж електрик, — Ріна усміхнулася. — Я не думаю, що електрики або археологи петрають у рідкісних медичних станах!

— У хворобах?

— Ні, в станах. Є хвороби, а є стани, які теж не є нормою, але жити не надто заважають, хоч і не лікуються. Так от у мене такий рідкісний стан, з підліткового віку. Молочні залози поводяться так, ніби я чекаю на дитину або вже народила. Але при цьому місячні приходять і йдуть згідно з графіком. Якщо потрібно доказ, то прошу пару днів почекати!

— А що це за стан? — роздратування покинуло Олега, поступившись місцем обережній цікавості.

— Синдром хибного материнства, генетика плюс сильно розвинений материнський інстинкт. Іншого пояснення немає. Я, до речі, ще жодного разу не вагітніла і абортів не робила, так що інших причин цього стану бути не може.

— Гм, — промукав Олег, усвідомивши, що більше на цю тему йому сказати нема чого.

Пригубив коньяк. Замислився.

— Так... а хто все ж таки тобі цей Коля? — знову підняв на неї очі.

— Янгол-охоронець. Добрий айтішник. Матусин синочок. Він мене врятував одного разу. Я було йшла вулицею, а тут машина поруч зупинилася, двоє типів вискочили, стали мене всередину заштовхувати. А він з іншого боку вулиці перебіг, розкидав їх по асфальту, а мене за руку — і в один з дворів. Потім додому провів.

— Герой! І після цього ти йому даєш ключі від чужої квартири?

— Він за мене хвилюється. Я йому все розповідаю, інакше він просто не знатиме, де я і що зі мною. У мене мобільники довго не затримуються. Або втрачаю, або крадуть. Тому, щоб бути впевненим, що зі мною все окей, йому треба час від часу мене бачити. І мене, і тих, хто поряд зі мною.

Бісмарк дивився на Ріну і намагався зрозуміти, що у неї відбувається в голові. Яким чудовим чином вона вважає нормальним те, що розповідає йому? Ні, мова не про мокрий пиптик, у медицині він дійсно телепень. Але ось так пояснити, чому ключ від квартири опинився в руках сторонньої людини?

— Чуєш, а ми можемо повернутися? — попросила раптом вона. — У мене трохи роботи з паперами. На годину-дві. Вони вдома під канапою. А потім, якщо хочеш, я обід зварю.

Обіцянка обіду швидше розчулила Олега, ніж потішила.

«Дурненька!» — подумав він, але посміхнувся Ріні привітніше.

— Гаразд! — сказав, піднімаючись з-за столика. — Тільки я спочатку у справах поїду. А до обіду повернуся. Цікаво, чим ти мене зможеш нагодувати?

— Ти компот з моркви пробував? — грайливо запитала вона.

Бісмарк спускався на фунікулері на Поштову площу, коли в кишені озвався мобільник.

— Ви що, на лікарняному? — суворо запитав знайомий жіночий голос.

— Ні.

— Тоді чому не на робочому місці? Бокс з лічильником у трапезній димить, а вас нема! Я написала директорові доповідну!

— Дякую, — неуважно слухаючи сказане жінкою, промовив Олег.

— Ви що, знущаєтеся? Якщо за годину не будете на роботі, звільнимо по статті.

Олег натиснув відбій і сховав мобільник. Фунікулер зупинився і кілька секунд ще не відчиняв дверей.

— Може, не виходити і поїхати назад? — подумав Бісмарк.

Пасажири квапливо висипалися з вагону, на протилежній платформі стояли охочі піднятися на Володимирську гірку, але сива водійка старовинного київського «похилого трамвая» поки що не відчиняла їм дверей. Вона дивилася в дзеркало на голову пасажира, що залишився у вагоні.

— Гей, турист! Вийди, заплати за проїзд, тоді й катайся знову! — гукнула нарешті вона втомленим, сердитим голосом.

Бісмарк неохоче вийшов на ступінчасту платформу. На зло водійці вирішив не повертатися вгору. Замість цього сів у каварні на Сагайдачного і зателефонував Адіку. Повідомив йому про погрозу звільнення з роботи. «Не нервуй! Я ж тобі учора сказав — треба звільнятися. Я думаю, вони тебе просто не люблять, — розсміявся Адік на іншому кінці лінії. — Та й сам подумай: за що тебе любити? Особливо, якщо ти не ходиш на роботу. Піди і сам напиши заяву!» «Я піду, а вони мене заарештують! Пам’ятаєш те замикання, якого не було? А тепер ще якийсь бокс задимівся! Я думаю, це пастка!» — заперечив Олег. Адіків голос став насмішкуватим:«Є тільки одна контора, яка могла б тобою зацікавитися, якби там дізналися про нічні розкопки. Але якщо б вона тобою зацікавилася, то ти б уже сидів у них в гостях і розповідав про мене і про свій життєвий шлях. А так ти сидиш собі на Подолі і ділишся зі мною манією переслідування. У цих випадках завжди треба поставити питання: “Я що, такий крутий, що за мною усі стежать і женуться?” Проблема в тому, що манія переслідування часто переходить у манію величі. Тому заспокійся, випий коньяку, піди до когось з тих археологів, а під кінець робочого дня зайди в Софію у відділ кадрів і залиш заяву про звільнення! Зрозумів?»

Все, що сказав Адік, цього разу здалося Олегові логічним і справедливим. Він дістав список археологів. Подумав, що він і так збирався зараз на Межигірську. Не лише тому, що ця адреса була найближчою, але й через схожість колишнього місця проживання Клейнода Віталія Петровича з місцем розташування громадської організації «Інститут-архів», яка бомбила дивними листами чи то живого, чи то мертвого Георгія Георгійовича Польського. Клейнод мешкав на Межигірській, 24 кв. 4, а офіс «Інституту-архіву» був за тією ж адресою і відрізнявся тільки номером квартири.

Двері Олегові відкрив підтоптаний старигань у вовняних спортивних штанях синього кольору і в старому коричневому піджаку поверх чорного гольфа.

— Ви Віталій Петрович? — запитав його Бісмарк.

— Ні, що ви, — той замотав головою. — Тато помер. Вже два роки минуло.

— Тоді ви, напевно, Ігор? — згадав Олег ім’я, що стояло під усіма однаковими листами, відправленими Польському.

— Так, Ігор Віталійович, — кивнув старий.

— До вас можна? Я пишу книгу про історію української архео­логії. Мене дуже цікавить ваш тато, — голос Бісмарка зазвучав так переконливо, що він сам здивувався.

— Так! Так! — старий уважно його роздивився і зрушив з місця, пропускаючи гостя всередину. У квартирі пахло вологими книжками. — Не роззувайтеся. Проходьте. У мене тут не прибрано.

«Не прибрано» — звучало надто пишномовно для