Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Мирослав не очікував такого.

Ще секунду тому він розслаблено стояв, притулившись своїми апетитними сідницями до дорожнього знаку, а тепер скочив на ноги, витяг з кишень руки і втупився в Богдана зляканими очима.

– Мені повторити своє запитання? – Богдану довелось перекрикувати лайку по сусідству.

– Не ваша справа, – відповів Мирослав.

Мабуть, він швидко впорався із хвилюванням і повернув собі душевний спокій. Виглядав Мирослав до чортиків незворушно. Дивлячись на нього, Богдан відчув несподіване і інтенсивне бажання забрати хлопця з цього місця, чи то для захисту, чи то для задоволення свого его. Богдан озирнувся, сподіваючись відшукати дорогий байк Мирослава, щоб усе стало на свої місця.

Але знайомого мотоцикла ніде не було.

– Ти береш участь у перегонах?

– Ні, – відрізав Мирослав.

– Ні?

– Я приїхав подивитися, – випнув підборіддя той.

– Ти мене за ідіота тримаєш?

– А виходить?

Прекрасно.

Якщо раніше Богдан сумнівався, зайнятися йому своїм неслухняним стажером чи дати йому спокій і піти знайти Білецького, як і хотів, то тепер… Тепер уже ні. Він схопив Мирослава під руку і смикнув, наче неслухняну дитину. І таке недоречне збудження накрило його на шляху до авто. Маленький сучий син ще й опирався.

– Я нікуди не піду, відпустіть… – вилаявся Мирослав.

– Все нормально, Мирославе, поговоримо у мене в автомобілі, чому ти ходиш на незаконні перегони «подивитися», – з виразним сарказмом сказав йому Богдан, – замість того, щоб робити уроки…

– А ви чому сюди приїхали?!

– По справах.

– Добре, добре, згоден, – благав Мирослав.

Озирнувшись і побачивши, що той більше не рвався на всі боки, намагаючись втекти, Богдан відпустив його.

До автомобіля вони дісталися мовчки, а коли сіли в салон, Богдан помітив, що його стажер розтирав червоне зап'ястя. Він пошкодував, що так жорстоко вчинив з ним. Богдан не мав жодного права торкатися Мирослава, чому ж торкнувся? Чому захотів завдати невеликого болю, наче за всі ті години з думками про нього?

– Дай я подивлюсь руку, – запропонував він.

Мирослав відсахнувся:

– Все нормально з нею, відчепіться.

Богдан подивився на дорогу, не знаючи, як позбавитися незручності. Він уперше з інциденту в кабінеті розмовляв з Мирославом без свідків. В голову йому час від часу приходили картинки – сфотографовані свідомістю назавжди – напівоголеного сексуального тіла, безволосих грудей, майже зворушливих зап'ясток. Богдан дивився на Мирослава, розуміючи, що повинен розпитати його про перегони ці дурні, поставити правильні запитання, але перед ним стояли інші образи. Замружившись, він позбувся кількох і помітив, що Мирослав теж заплющив очі.

– Ти як?

– Вам не байдуже? – огризнувся Мир. – Знаєте, як ви мене могли підставити сьогодні. Якщо хтось помітив, що я з вами…

– Навіть якщо помітили, то що?

– Ну звісно, конкретно вам – нічого!

Знову пауза.

«Що ж з ним робити?» – міркував Богдан.

Часом вони знаходили точки дотику і Мирослав робив кроки першим, але іноді він перетворювався на колючого їжачка, до якого не підступишся. Хоча, мабуть, Богдан і винен у зміні його настрою.

– Давно ти береш участь у перегонах?

– Я вже сказав, що ходжу іноді дивитися, – відмахнувся Мирослав.

«Звідки тоді в нього гроші?» – знову запитав себе Богдан.

Він вірив братові, вірив, що Мирослав Фетісов їздив на байку, який могла собі дозволити тільки заможна людина, але все відтягував момент, щоб спитати прямо. Напевно, йому подобалася ідея, що Мирослав ніяк не пов'язаний із брудною індустрією продажних хлопчиків. Пропрацювавши стільки часу розслідувачем, Богдан знав про проституцію набагато більше, ніж хотів би.

Він міг ставитися до Мирослава як завгодно, але щиро не побажав би йому такої долі.

– Підкинути до гуртожитку?

– Ні, – смикнув плечем Мирослав.

– А куди?

– У центрі десь, я сам дійду.

– Небезпечно у такий час ходити одному.

Повернувшись, Мирослав уперше посміхнувся куточком губ:

– Ви серйозно? Я не якась дівчинка, можу за себе постояти.

Мовчки погодившись, Богдан завів мотор і рушив з місця.

Він залишав позаду розбірки Білецького, так нічого і не з'ясувавши. Йому мало не нам'яв боки незнайомець на голову вище, а потім його власний стажер знайшовся серед глядачів, от і весь результат. І все ж таки Богдан не шкодував, що приїхав. Діставшись проспекту, він м'яко натякнув Мирославу, що працюючи в міській мерії, той повинен був поводитися добропорядніше.

Мирослав навіть бровою не повів на такі зауваження.

– Я закон не порушував, – сказав він.

Натомість Богдан отримав можливість розглядати його крадькома.

Чим більше часу минало, тим більше він йому припадав до смаку… Але ж є якісь рамки пристойності, правда? Богдан не проти ризикнути зі студентом, але з малолітньою повією – однозначно ні.

І ким же був хлопець перед ним?

– Ось тут зупиніть, – Мирослав вказав на паркінг біля супермаркету. – Дуже дякую.

Богдан так і зробив, але бічні дверцята не розблокував.

Він подивився на Мирослава, відкрито і доброзичливо, а той на нього – крадькома і насторожено. Цікаво, що діялося в голові у хлопця? Що він думав про Богдана? Чи збирався просто схилити його до сексу найближчим часом, чи мав далекосяжні плани?

Вони постійно спілкувалися, а Мирослав залишався для Богдана загадкою.

– Послухай, – почав він невпевнено, – твій байк, він… досить дорогий. Звідки він у тебе?

Мирослав теж застиг.

– Подарунок.

– Тобі його подарували?

– На що ви натякаєте? Що я його вкрав? – обурився Мирослав.

Він взявся за ручку дверей, даючи зрозуміти, що хоче втекти. Смикнув її раз-другий, і злий витріщився йому в обличчя.

– Ні, я не на це натякаю.

– А на що?