Читати книгу - "Терпкий смак кохання, Ерін Кас "

Сьогодення

Ярослав

— Сину, це ти? — доноситься з кухні, тільки-но переступаю поріг будинку. — Ярославе?

— Так, я, — кажу голосно. —  Привіт, Олено, — зазираю на кухню.

— А ми гадали, що ти поїхав, — усміхається мені.

— Завтра їду. Ліля вдома?

— Немає, вона у себе.

— І не було?

— Минулого тижня заходила. А що сталося? — запитує схвильовано.

— Нічого страшного, хотів з нею поговорити перед від’їздом.

— Може, ти заїдеш до неї? — в голосі розгубленість. — Ну… перевіриш чи усе гаразд. Вона гнівається, коли втручаюсь я.

— Заїду. Батько як?

— А ви не бачилися?

— Ні, — сідаю на стілець.

— Він збирався зазирнути до тебе сьогодні.

— Я в офісі був тільки зранку, потім поїхав на зустріч. Щось термінове?

— Та він не говорив, — зітхає, розвертається до столу.

— Що готуєш? — поки владнав усі справи розігрався апетит, а пообідати не встиг.

— Маску, — показує в чаші блендера якусь підозрілу зелену суміш. — Мушу підтримувати хоч якусь свіжість. Роки беруть своє.

— Не вигадуй, — підводжусь. Від таких розмов я завжди дратуюсь. Останнім часом у Олени з’явилося маніакальне бажання молодіти у свої сорок п’ять. Та я їй не подружка, щоб вислуховувати рецепти дивних масок. Мені достатньо Лілі. — Поїду, батькові привіт.

— Не почекаєш його? — йде мене проводжати.

— Ні, потрібно зібратися.

Першим ділом їду на квартиру до Лілі, хоча особливого бажання з нею говорити не маю. Я сподівався застати її у батьків, мені було б достатньо просто її побачити. Довго стою перед її квартирою, тримаючи пальця на кнопці дзвінка, і через безліч хвилин мені таки відчиняють.

— Нащо так дзвонити? — на порозі напівоголений мужик.

— Ліля де? — штовхаю двері і проходжу всередину, зачепивши його плечем.

— Спить, — бурчить за спиною, але не заважає.

У коридорі погром, валяється взуття, якісь речі. Спальня зустрічає темрявою і запахом алкоголю. Ароматом, який вже довгий час асоціюється у мене з сестрою. Вона спить, ледь прикрита ковдрою. Сідаю в крісло, до болю стискаю кулаки, щоб не рознести все у цій кімнаті. На столику тарілки, келихи, порожні пляшки з-під алкоголю. Гидко дивитися, у що перетворила своє життя молода дівчина. І боляче, що це моя рідна людина.

— Ей, мужик, ти…

— Звали звідси, — гарчу.

— Я тут живу, — обурюється, хоча ледь ворушить язиком.

— То може ти в курсі, що Лілі не можна пити? — зиркаю на нього.

— Та ми майже не пили, — відповідає, хитаючись.

— Або ти підеш звідси сам, або я спущу тебе сходинками.

— Сам, — він мовчки збирає речі і зачиняє за собою двері спальні.

— Лілю, — говорю голосно, не дивлячись на сестру. — Лілю, — повторюю, коли не отримую реакції.

— М-м-м, тихо, — мугиче у подушку. — Голова болить. Що таке? — ворушиться, помалу перекидається на спину, прикриваючись ковдрою. — Ти чого приперся? Ніч на вулиці.

— Третя година дня, — зітхаю.

— Я пізно лягла, — обережно сідає, кривиться.

— А може, багато випила?

— Майже не пила, — намагається обуритись, але виходить якийсь хрип. Видно, що їй погано.

— У тебе були гості? — кількість порожніх пляшок штовхає саме на таку думку.

— Ні, — вона погано розуміє, що сама себе здає. — А де…

— Забула, як його звати? — хмикаю роздратовано.

У мене зараз таке сильне бажання згребти її в оберемок, посадити у ванну і вимити холодною водою, щоб прокинулася, а потім силою відвезти до батьків і посадити під домашній арешт.

— Ай, яка різниця, як його звати. То де він?

— Пішов. Лілю, скільки це буде продовжуватись?

— Яре, не роби трагедію, нічого страшного не сталося. Я ж маю право відпочити?

— Чому твій відпочинок супроводжується ріками алкоголю? — не витримую і підвищую голос. — Ти так втомилася витрачати батьківські гроші, що знову вирішила потрапити на лікування?

— Ні, — лякається. — Я не хвора, Яре! — намагається встати, але забула, що гола, починає кутатися у ковдру.

— А я бачу зовсім інше, — встаю, підходжу до вікна, різко розшторюю вікна.

Денне світло змушує її зажмуритись. Перед моїми очима жахлива картина: серед хаосу кімнати сидить молода дівчина, яка губить себе, з кожним новим днем все більше.

— Чому ти втручаєшся у моє життя? Я тебе не запрошувала, — переходить в наступ.

— Це ти називаєш життям? Спати до вечора, а потім усю ніч заливати у себе алкоголь? Навіщо? Який в цьому сенс?

— Я не п’ю. Скільки тобі пояснювати?

— Від тебе за кілометр несе перегаром. Якщо ти нічого не зміниш, знову поїдеш на лікування.

— Не тобі вирішувати. Влаштовуй своє життя. Чи може, тобі нагадати, через що я стала такою?

— Ти такою була і до того випадку. Не ламай комедію. Я скажу батькові, щоб завтра тебе провідав, — рушаю на вихід. — Але якщо ти сама не візьмешся за голову, ніхто тебе не врятує, — з цими словами виходжу і спускаюся на вулицю.

Гнів такий сильний, що аж тіло трусить. На Лілю, на батьків, які удають, що все гаразд, на себе, що допустив такий її стан.

Їду додому, на сьогодні та найближчий тиждень справи я вирішив. Хочу проскочити перехрестя на останніх секундах зеленого, але на дорогу вискакує дівчина, доводиться різко гальмувати. У вухах шумить, серце важко калатає. Брюнетка притискає долоні до грудей, перелякано дивлячись на авто. Відходить від шоку, змахує довгим темним волоссям і поспішає перейти дорогу.

Завмерлим поглядом дивлюся їй услід. Мені привиділася Віка. Знову. Який раз? Мільйонний? До болю у пальцях стискаю кермо від гніву на спогади, які не дають спокійно жити, від ненависті, яка оселилася у серці. Чотири роки минуло, а вона досі видиться мені у перехожих. Не тільки Лілька хвора, я теж не маю змоги вилікуватися від цих спогадів.

Вдома збираю невелику сумку, завершую справи з документами і лягаю спати у дитячий час. Прокидаюся затемна, випиваю каву, приймаю душ. Коли дзвонить водій, спускаюся і понад сім годин проводжу у дорозі.