Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Відірвавши краєчок конверта, подруга витягнула білі аркуші й заходилася читати. Але її усмішка швидко зблякла, і на обличчі застиг шок. По щоках покотилися сльози.

—Що таке? — я кинулася до неї. — Що там написано? — Подруга впала на ліжко й зарилась обличчям у подушку. — Кітті, — не вгавала я, — скажи мені.

Але вона не ворухнулася, тож я підняла аркуші, розсипані на підлозі, і прочитала. Батько Кітті писав таке:

Люба, у вересні містер Ґелфмен вирушив воювати в Європу та, на жаль, загинув у бою. Я знаю, що ти тяжко сприймеш цю новину. Мама не хотіла, щоб я про це писав, але мені здалося, що ти маєш право знати.

Я кинула лист у шухляду її столика. Клята пошта! Приходить і знаходить серед нас свою жертву. Тільки-но все налагоджується, аж тут знову з’являються листи.

—Кітті, — я нахилилася до подруги. — Співчуваю.

—Залиш мене, — тихо сказала вона.

Пролунав дзвін на вечерю.

—Я принесу тобі поїсти.

— Я не голодна, — схлипнула Кітті.

—Усе одно принесу.

* * *

З дозволу кухаря я взяла дві тарілки — для себе і для Кітті — й наповнила їх картопляним пюре, морквяним салатом і сухими зморщеними шматками шинки. Принаймні не консерви. Непогано.

Стелла та Мері помахали мені з-за стола, я кивнула й підійшла до них.

—Забігла по вечерю, але ми з Кітті вечерятимемо в кімнаті. Вона сьогодні одержала листа. Погані новини.

Мері засмутилася.

—Дуже шкода. Може, залишишся на кілька хвилин? Іти з двома тацями — не дуже зручно. Ще спіткнешся. Краще поїж тут.

Я поміркувала щодо її слів і погодилася.

— Кажуть, сьогодні в казармі була бійка, — стишеним голосом мовила Стелла. — Солдати божеволіють на цьому острові.

—Усі ми божеволіємо, — відповіла я, пиляючи шматок шинки тупим ножем.

Стелла кивнула.

—А вчора я бачила на ринку Ленса. В обіймах тієї аборигенки. Слава Богу, Кітті залишилася в кімнаті. Забагато сердечних ран на один день.

—У неї ім’я є. Атея. — Мене дратувало, що Стелла говорить про корінне населення острова, як про нижчий ґатунок.

—Так, мабуть, це її ім’я, — знизала плечима та. — У них з Ленсом точно щось є.

Мері її слова не переконали.

—Ой, Стелло, я не стверджувала б, що Ленс заграє до острів’янки тільки тому, що купує в неї сигарети.

— Я просто розповідаю, що бачила, — знизала плечима Стелла. Бідолашна Кітті. Я їй ані слова не скажу. Поки що. Зараз невдалий час.

— Гаразд, дівчата, — мовила я і взяла тацю, — мушу віднести вечерю.

—Добраніч, — озвалася Мері.

Стелла кивнула та взялася гризти галету.

Я поспішала, відганяючи мух від їжі, і на мить зупинилася біля чоловічих казарм, марно сподіваючись угледіти у вікні Вестрі. Він живе на другому поверсі чи на четвертому? Я пробіглася поглядом по другому, й очі зупинилися на відчиненому вікні по центру будівлі. Звідти долинали звуки шамотні й грюкання. Бійка.

—Так, сер! — продзвенів голос. — Будь ласка, сер!

Це голос Вестрі.

О боже! Його поранили. Його побили. Я поставила тацю на лавку й рушила до входу. Треба йому допомогти. Але як? Жінок до казарми не пускають. У відчаї я завмерла на сходах і дослухалася до ударів і тріщання меблів. Досить вже. Досить.

І все припинилося. Гримнули двері, і чиїсь важкі кроки загупали коридором, а тоді сходами й до виходу. У мене всередині похололо, коли у дверях, стискаючи закривавлений кулак, з’явився полковник Донаг’ю. Я принишкла за гібіскусом і спостерігала, як він попрямував до санчастини.

Серце несамовито гупало.

— Вестрі! — гукнула я в паніці. — Вестрі!

Та відповіді не було, і я вже чекала найстрашнішого.

Я кинулася до їдальні, де досі вечеряли солдати, і за столом біля входу побачила Елліота. Він теж мене помітив, і я жестом покликала підійти.

— Що таке, Енн? — запитав він, витягаючи з-за коміра серветку.

— Вестрі, — прошепотіла я. — Його побили. Полковник Донаг’ю. Він у кімнаті. Можливо, без тями, — слова виривалися, наче з кулемета.

Елліот витріщив очі.

— Біжу, — сказав він, штовхнув двері й помчав стежкою.

Я довго чекала під казармою, то крокуючи сюди-туди, то втуплюючи погляд у вікно на другому поверсі. А тоді почула, як Елліот вийшов з кімнати та спустився сходами.

—Його досить сильно побили, — розповів Елліот. — Чоло розсічене, доведеться зашивати.

—Чому він не спускається? — запитала я.

—Він не спуститься.

—Нічого не розумію. Чому полковник Донаг’ю це скоїв?

— Вестрі не хоче про це говорити. — Елліот глянув у напрямку санчастини. — Мабуть, сталося щось лихе. Щось пішло не так.

Потерши долонею лоба, я попросила:

— Можеш побути з ним? Переконатися, що він у порядку, і вмовити піти до санчастини, щоб наклали шов?

Елліот кивнув.

—Постараюсь. — Він повернувся до дверей.

—Дякую. Елліоте, іще одне.

—Що?

—Передай йому, що я скучила.

Елліот засміявся.

—Це йому сподобається.

* * *

Коли я нарешті повернулася в кімнату, їжа для Кітті геть вистигла. Але це вже не було важливо. Вона все одно відмовилася їсти.

—Я можу тобі чимось допомогти, люба? — спитала я і погладила її кучері.

—Ні, — стиха відказала вона. — Мені просто треба побути самій.

—Так, розумію, — мовила я, але мені стало прикро.

Сонце зайшло, та небо ясніло від місячного світла. Я поглянула на свою торбинку. Бунгало. Я серцем відчула, що мушу туди піти.

—Кітті, — тихо мовила я, кинувши книжку в торбинку. — Я піду пройдуся. — Подруга не відповіла, але я її не звинувачувала. — Невдовзі повернуся. — Я зачинила за собою двері.

Вітер дув сильніше, ніж зазвичай, і геть розтріпав волосся, доки я волокла ноги по піску. Діставшись до бунгало, я відімкнула двері й лягла на ліжко. Стомленому тілу було тепло й затишно на новому покривалі, яке я знайшла на антресолі в казармі та принесла сюди. Поштову скриньку не перевіряла. Вестрі не встиг би сюди зайти, а тепер засів у казармі й загоює рани. Я здригнулася, згадавши жорстокість полковника Донаг’ю. Чому він так побив Вестрі?

Хай там що трапилося, він на таке не заслуговував.

Я підбила подушку та витягнула з кишені лист від матері.

Моя люба Енн!

Пишу з важким серцем, тому що мушу повідомити тобі жахливу новину. Повір, я дуже довго вагалася,