Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Я йду від твого батька. Ситуація надто серйозна, щоб пояснювати подробиці в листі. І хоч ми з ним більше не разом, я хочу, щоб ти знала: я завжди всім серцем любитиму тебе. Обіцяю все пояснити, коли ти повернешся.

Нехай твій шлюб із Джерардом буде щасливішим, аніж мій.

Люблю тебе всім серцем і сподіваюся, що ця новина не засмутить тебе надто сильно.

З любов’ю мама

В очах запекли солоні сльози. Вона йде від тата. Бідний тато. Як вона могла?

«Нехай твій шлюб із Джерардом буде щасливішим, аніж мій». А це що за дурниця?

З пляжу долинув шурхіт, а тоді повільно рипнули двері. Я сполохалась, але наступної миті побачила обличчя Вестрі.

— Я сподівався тебе застати, — усміхнувся він.

— Поглянь на себе! — вигукнула я і, відкинувши всі умовності, кинулася до Вестрі й торкнулася долонею його щоки. — Чому полковник Донаг’ю вдарив тебе?

—Послухай, — рішуче мовив він. — І запам’ятай: ніякого полковника Донаг’ю ти не бачила.

—Але я...

—Ні, — перебив хлопець, — не бачила.

—Але чому, Вестрі?

На його обличчі проступили внутрішня боротьба та біль.

—Будь ласка, ніколи не згадуй про це.

—Не розумію, — спохмурніла я.

—Так треба, — сказав він. — Колись ти зрозумієш.

Світло впало на лице Вестрі, і я побачила серйозні рани.

—Ходімо до санчастини, прошу тебе.

Вестрі лукаво всміхнувся.

—Чого б це я туди йшов, якщо маю власну медсестру?

Я всміхнулась і потяглася до торбини.

—Я десь мала аптечку. — Перевернувши вміст сумки, я знайшла невелику білу коробку й витягла з неї набір для накладання швів. Тоді розірвала стерильну упаковку й дістала просякнуту спиртом марлю. — Буде трохи пекти.

Узявши Вестрі за руку, я повела його до ліжка, відчуваючи від дотику знайомий трепет. А що такого, якщо ми обоє тут сядемо?

Ми сіли, і я звеліла:

—А тепер не рухайся. — Елліот мав рацію: лоб розсічено, і поріз глибокий. Я засумнівалася, що зможу його зашити. — Це серйозно, — сказала я, промокаючи рану марлею. Вестрі скривився, але не видав ані звуку. — Послухай, у санчастині є знеболювальний крем. Ходімо, там тобі не буде боліти.

Я вже стала підводитись, але Вестрі схопив мене за руку й посадив назад.

—Я не хочу нікуди йти. Я залишаюся тут.

Його очі водночас веліли й благали. Я здалась і знову взяла набір для накладання швів.

—Гаразд. Але мусиш потерпіти.

Вестрі незворушно дивився в стіну, а я виконала перший стібок. Другий. Третій. Цього було досить, щоб закрити рану. Я закріпила вузол і відрізала нитку.

—Готово. Тобі сильно боліло?

Вестрі похитав головою.

—Ні, у тебе золоті руки, Кліо Годж, — під’юдив мене він і занепокоєно глянув просто в очі.

Я усміхнулася, а тоді швидко відвела погляд.

—Ти плакала, — сказав він. — Чому?

Я згадала материн лист.

—Маю неприємний лист із дому.

—Про що?

Я вагалася.

—Мати написала. Вона... — горло знову здушили сльози, — вона йде від батька.

Вестрі притягнув мене до себе й обійняв за плечі. Моя голова притулилася до його грудей. Я почувалася захищеною.

—Співчуваю, — сказав він.

Це слово відлунювало в невеличкому бунгало, витало в повітрі. Ми довго-довго мовчали.

Зрештою я поглянула вгору на Вестрі. Він поруч. Тут і зараз. І тієї-таки миті все інше втратило значення.

Його долоні мандрували вгору моїми руками. До плечей, до шиї, до вилиць. Усередині мене заворушилося щось нове. Він нахилився ближче, і губи торкнулися вуст так ніжно й солодко. Вестрі пригортав мене, і я не хотіла опиратися.

Він обіймав і заколисував мене. Двадцять сьоме листопада. Звичайнісінька дата, квадратик у календарі. Але для мене це доленосна подія. Того дня я покохала Вестрі.

Розділ 7

Сонце пекло немилосердно. У переддень Різдва — це не справедливо. Удома мати зараз прикрашала б величезну ялинку у вестибюлі. Я майже відчувала запах хвої, і байдуже, що це тільки плід фантазії. Навколо росли самі пальми, а мати більше не жила вдома. Адреса на останньому листі сповіщала, що вона винайняла квартиру в Нью-Йорку.

Я згадала, який щасливий був тато о цій порі. Пригощав виконавців різдвяних пісень гарячим сидром, а сам набивав щоки пиріжками й печивом Максін. Максін. Уже не раз я дивувалася, чому вона мені не пише. Та останнім часом пошта затримувалась, і щодня в обід дівчата марно виглядали «джип», який промчить через зелений газон і доставить довгоочікувані листи.

Від Джерарда нових звісток не було, і це тривожило мене найдужче. З одного боку, його мовчання давало полегшу, і мої почуття до Вестрі вільно розросталися. З другого — я щодня хвилювалася за Джерарда й уявляла його на холодній чужій землі. Він воював за Америку. Бився за мене.

Кітті, здається, змирилася зі смертю містера Ґелфмена, але ніколи більше не говорила про це. Натомість вкладала всі фібри душі в Ленса. Часто вислизала зустрітися з ним і поверталася дуже пізно. Але хто я така, щоб судити?

Аж ось уже Святвечір. Трапилася вільна хвилинка перед різдвяною службою, і я крадькома, поки медсестра Гільдебренд не покликала розпаковувати нові матеріали, вискочила із санчастини й побігла на пляж.

У бунгало було порожньо, і я засмутилася. За останній місяць Вестрі тричі брав участь в операціях, і ми майже не бачилися. Заглянувши до нашої поштової скриньки в підлозі, я знайшла конверт і засміялася.

Моя люба Кліо!

Веселого Різдва! Вибач, що ми так рідко бачимося. Здається, мій командир вирішив перекваліфікуватися в погонича рабів. Я зміг вирватися тільки нині зранку та сподівався зустріти тут тебе, але не пощастило. Утім різдвяний подарунок чекає на тебе. Можливо, колись ми вдвох відсвяткуємо Різдво по-справжньому.

Твій Грейсон

Я перечитала останнє речення знову, і на очі набігли сльози. «Можливо, колись ми вдвох відсвяткуємо Різдво по-справжньому». Справді? Думка водночас лякала й манила. У схованці лежала маленька коробочка, красиво обгорнута у фольгу, яку Вестрі, імовірно, поцупив з їдальні. Мої пальці нетерпляче розв’язали червону стрічку. Я підняла віко й побачила овальний золотий медальйон на тонкому ланцюжку. Усередині було порожньо, але задню стінку прикрашало гравіювання «Грейсон і Кліо».

Усміхаючись, я гордо повісила ланцюжок на шию, а потім дістала із сумки ручку й зошит.

Мій любий Грейсоне!

Дякую за подарунок. Я в захваті. Знаєш, за двадцять один рік у мене ніколи не було медальйона. Але я мріяла